Селянська війна

Селянська війна

Частина ІІ: Призабуті есери: трохи незайвої історії

(початок: http://novaiskra.org.ua/?p=2524)

Почнемо із сумного: у бекграунді сучасного соціального активіста масив інформації про традицію українських соціалістів-революціонерів, про політичну практику цього руху, його світоглядні засади та репрезентативні постаті перебуває у режимі «видалених файлів». Аби переконатися в цьому, досить запитати людину, що належить до котроїсь із активістських груп і системно цікавиться соціальними проблемами, які асоціації у неї викликають такі імена, як Микита Шаповал і Саватій Березняк, такі явища, як Трудовий конгрес і Українська селянська спілка або такі поняття, як трудовий принцип чи право на повний продукт праці.  Якщо опитуваний випадково не виявиться вузькофаховим спеціалістом з історії України, то відповідь на поставлені питання буде дуже  короткою – якщо тільки буде взагалі. І це при тому, що майже кожен зможе навіть без попередньої підготовки годинами балакати про Кастро, Че, Троцького, міську герілью, «перманентну революцію» і ще багато про що, бездотичне до української дійсності, в якій він, соціальний активіст, і повинен практично діяти, а не втікати від неї, повсякчас переносячись у своїй уяві у комфортні для нього околиці Сьєрра-Маестра чи індустріальні передмістя італійських міст «гарячої осені 69-го», де формувалися перші осередки «Червоних бригад». Власне, певною дещицею актуалізованої інформації (тобто тієї інформації, яка перебуває в оперативній «тут-і-тепер» пам’яті і в системі координат якої активіст і оцінює сучасну реальність, а не тієї, за якою ідуть до бібліотек чи занурюються в хащі Мережі) в сучасному українському соціальному дискурсі можуть втішатися хіба  ліві есери (т. зв. «боротьбисти»), та й то переважно з огляду на їхню співпрацю з більшовиками і без деталізації програмових завдань та стратегій. Назагал беручи, витворюється парадоксальна ситуація, за якої імпортовані в Україну категорії на кшталт «марксизму»  чи «синдикалізму» потрактовуються в публічному дискурсі престижними, повновартісними і семантично місткими, у той час, як оперте на конкретно-історичний аналіз нашої-таки ситуації українське «народництво», що постало з живої практики «низового» активізму антикріпосницької боротьбі і концептуалізувалося найвагомішою світоглядною підставою масового соціалістично-революційного руху, у кращому випадку ототожнюється  з давноминулим часом, заледве чи не з лудитами або сен-сімоністами,  тобто з чимось таким, що вивчати й осмислювати варто хіба в аспекті антикварно-музейного інтересу. І це незважаючи на те, що соціалісти-революціонери (не зайве на цьому ще раз ноголосити) спромоглися стати найвпливовішою і найпотужнішою політичною спільнотою у такому епохальному для XX ст. явищі, як Велика українська революція – зрештою, саме вони ще на початках її створили Українську селянську спілку, цю наймасовішу і найактивнішу «низову» професійно-класову організацію працюючих, яка  під час повстання осені 18-го змела підпертий не лише полками білогвардійських карателів, а й залізними батальйонами німецької окупаційної армії поміщицько-реакційний режим гетьмана Скоропадського, наслідком чого його «Грамота» про федерацію з білою Росією лишилася мертвим папірцем. І сплачували українські есери за свій вибір так само повну ціну…

Десь ще буде нагода навести більш-менш повний мартиролог тих, для кого «Борітеся – поборете» стало чимось більшим за просто вимовлене поетичне гасло, наразі ж автор цих рядків дозволить собі пригадати бодай кілька знакових імен: Андрій Заливчий (лівий есер, один з найталановитіших українських новелістів початку XX ст., його письменницьку манеру порівнювали зі Стефаником) – піднімаючи в Чернігові повстання проти Скоропадського, заколотий багнетами гетьманської «варти» восени 18-го;  Гнат Михайличенко (лівий есер, нарком освіти УСРР, автор першого в українській літературі символістського роману) – організатор проти-денікінського підпілля у Києві, розстріляний 1919-го; Кузьма Корж (есер «центральної течії», учасник революції 1905-го: з огляду на його побутовий аскетизм «рахметівського» кшталту товариші жартома називали його «святим Кузьмою») – розстріляний «чекістами» разом з есером Тапанайком у Києві 1919-го за участь у проти-більшовицькому повстанні; Мотузенко (есер «центральної течії», за дорученням створеного лівими партіями УНР Центрального повстанського комітету мав сприяти об’єднанню на Київщині та Полтавщині всіх без різниці ідеологічних орієнтацій селянських проти-денікінських загонів) – розстріляний 19-го контррозвідкою «білих»; Дмитро Одрина (есер «центральної течії», за фахом – лікар: за панування Скоропадського збирав матеріали про каральні акції в селах німецьких батальйонів, за що був заарештований – від неминучого розстрілу врятувало протигетьманське повстання; заступник голови Трудового конгресу від фракції есерів, згодом – міністр народного здоров’я і начальник санітарної управи Дієвої армії УНР) – відхилив пропозицію виїхати за кордон, до останнього рятував хворих вояків у шпиталях, де й «підхопив» плямистий тиф та помер за день до захоплення Кам’янця-Подільського більшовиками; Микола Євшан (найталановитіший в Україні поч. XX ст. літературний критик, галицький радикал, організаційно пов’язаний із «центральною течією»  есерів, намагався надати політиці ЗУНР соціального характеру, за що був нею навіть заарештований) – до кінця залишався з Українською Галицькою Армією, помер від тифу листопадом 19-го у Вінниці; Юліан Охримович (один з найвизначніших лідерів галицького студентства, член Центральної Ради, секретар ЦК УПСР, автор «Нарисів розвитку української суспільно-політичної думки 19 ст.», які 1918-го вийшли у  партійному есерівському видавництві «Серп і молот» і довший час вважалися кращою працею з цієї проблематики)  –  розстріляний чекістами 1920 р. у Мелітополі за зв’язок з Українським Центральним Повстанським Комітетом… Вочевидь, ці люди заслуговують на нашу увагу вже хоча б тому, що були здатні не на одні лише слова, а й на дії, які пробуджували до соціальної творчості мільйони. Хоча і слова їх теж варті того, аби бути почутими…

Павло Скоропадський

Павло Скоропадський

Ведучи мову про українських есерів, варто найперше позбутися  запакованих в обкладинку «Краткого курса истории ВКП(б)» стереотипних уявлень про те, якою повинна бути справжня революційна організація. І найперше – відкинути істерично культивований більшовиками стереотип партійності, стереотип елітарний, отже – в основі своїй правий (у суті речі, між писаннями Леніна про партію та висловлюваннями Донцова про «орден», якщо відкинути риторичні другорядності, різниці ніякої немає). Так, існувала легалізована в 17-му, після падіння царату, Українська партія соціалістів-революціонерів, яка мала тривалу історію боротьби ще  в підпіллі: вона мала свою програму, стратегію, проводила свої з’їзди, видавала свої газети – одначе увесь соціалістично-революційний рух в тогочасній Україні аж ніяк нею не обмежувався. Тисячі й тисячі селян, які боролися і вмирали в проти-денікінських і проти-більшовицьких повстанських загонах Наддніпрянщини і Таврії, Волині і Поділля, пречудово усвідомлювали, що означають на практиці есерівська соціалізація землі і трудовий принцип організації влади, усвідомлювали, бо билися за це з гвинтівкою в руках, проте їм було глибоко байдуже, хто там у них очолює «повітову організацію УПСР» (переважно, особливо коли йдеться про бурхливі 1918-1919 рр., траплялося так, що її взагалі ніхто не очолював). Подібно ж варто, як висловлювався свого часу один з більшовицьких вождів, відправити «на смітник історії» догматизовану, узяту з книг і неймовірно далеку від плину реального життя «лівизну» з її «паролями», кодами і символами, які насьогодні правлячий клас не тільки не лякають, а  відверто забавляють і смішать. При цьому, до речі, не зайвим буде запитати: а хто править за критерій оцінювання, за, сказати б, «маркер лівизни»  – чи не РКП(б) з її катівськими «чрезвичайками»?  Зрештою, в ситуації, коли т. зв. «українські ліві» предметно засвідчили свою вражаючу безпорадність, не-належність до їхнього гурту – це швидше плюс, ніж мінус.

Правильно й інтелектуально чесно буде (якщо вже потрібно кількома основними штрихами нагадати про історію нашого соціалістично-революційного руху) осмислювати українських есерів у їхній приналежності не до ортодоксально-лівої, а до визвольної української традиції. Традиції центральною постаттю якої і був той, чиєму перу належать рядки «Борітеся – поборете». Бо Шевченко з його пієтетом перед родиною, з повагою до трудової селянської власності точно ніяк не форматується під вимоги «лівизни» ЛГБТ або клоунадних апологетів «психоделічної революції», але він же з його полум’яним пафосом антипанського бунту так само не вкладається і в прокрустове ложе з таким пієтетом піднесеного правими начальницько-бюрократичного «державотворення»  –  хоч би у які вишиванки його не загортали. Микита Шаповал, один з навизначніших ідеологів УПСР, у книзі «Революційний соціалізм на Україні» (В-во «Борітеся – попорете», Відень, 1921 р.) під цим оглядом наголошував: «Шевченко не казав, що він соціаліст, але на основі того, що він казав, ніхто не скаже, що він не соціаліст. Світогляд Шевченка був і є тією моторовою, рушійною силою, що дає революційно-соціяльні імпульси, що спонукає думати про соціальну правду для трудящих і вимагає бунту проти гнобителів визискувачів, а тому можна вже a priori сказати, що вплив Шевченка на розвиток українства, революційності українського трудового люду, був неймовірно великим, був, є і буде. Вплив цей позначився на розвитку народництва і революційного в тім числі. Під поетично-революційним прапором Шевченка йшло все в українстві поступове, революційно-демократичне, соціалістичне. Ні одна церковна, монархічна, буржуазна затія не візьме імені Шевченка як патрона для себе [звичайно, з того часу, як тов. Шаповал писав ці рядки у 1921-му, багато що змінилося, проте кожного разу, коли реакція робить чергову спробу сховатися за Шевченка, стає ще помітніше, настільки вона у порівнянні з ним «малоформатна» –  О.Х. ]…

Українське революційне народництво психологічно виростає з ідей, образів, стремлінь Шевченка: чим більш вони близьке до дійсного Шевченка, тим воно більш революційне, більш соціалістичне».

Єдине, що варто було б додати до цього – це те, що Шевченко далеко не обмежувався самою лише «поетико-теоретичною роботою»… Він був і практиком нашого соціалістично-революційного руху – певно, найсерйознішим в Україні 40-60-х рр. XІX ст. практиком: під його впливом і за його участі сформувалася перша в українській історії політична група з виразно антикріпосницькою програмою – Кирило-Мефодіївське братство; засланий солдатом в Оренбурзькі степи, він продовжував ту ж, що і на волі, радикальну революційну агітацію (польський революціонер Максиміліан Ятовт у мемуарній книжці «Солдат або Шість років в Оренбурзі та Уральську, згадуючи про Шевченка, писав:

«Незалежна Україна була його мрією, революція – прагненням. Можна сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри»);

 

справа його звільнення з солдатчини після смерті Миколи І стало тією живою основою, яка об’єднала всіх, хто виступав у Російській імперії за справжнє, а не декларативне звільнення селян, основою тим більше важливою, якщо пам’ятати, що Шевченко чи не єдиним з відомих політичних засланців миколаївської епохи був не дворянином, а найреальнішим селянином – вихідцем із соціального пекла, куди «декабрист» міг лише зазирнути, але не пережити безпосередньо те, що там відбувається – перелік вільно продовжувати й продовжувати. Цікаво, до речі, поглянути на людей з оточення Шевченка в останні роки його життя – це вже були не «теоретики», а «практики», сказати б, мілітарне крило майбутньої революції… Тут варто назвати і Зигмунта Сераковського (листувався на засланні з Шевченком: Тарас Григорович не раз із прихильністю згадує про нього в «Щоденнику») – одного з лідерів «партії червоних» у польському повстанні 1863-64 рр., який прагнув надати йому не аристократичного, а справді масового характеру; пораненим він потрапив у полон і був повішений за вироком польового суду, і – особливо! –  полковника Андрія Красовського.

Тарас Шевченко

Тарас Шевченко

Красовський заприятелював із Шевченком під час останньої подорожі того Україною у 1858 р., а після смерті Шевченка чи не першим почав використовувати «Кобзар» з практичною революційною метою. Андрій Красовський взагалі був «зіркою» нашого бойового активізму: керівник пов’язаного із «Землею і волею» підпільного київського комітету, він намагався – як сказали б згодом, у суто есерівський спосіб – поєднати широку агітацію (як свідчать сучасники, по селах довкола Києва тоді говорили, що «прийде якийсь Гарабурда [Гарібальді] і дасть нову волю» – це відгомін роботи гуртка Красовського, який зустрічався з італійським революціонером) з практичною повстанською діяльністю. 1862 р.  Красовський першим з офіцерів царської армії в Україні почав закликати солдат переходити на бік повсталих селян (як сказано у вироку Київського військово-польового суду, він, перевдягнувшись у «малоросійський одяг», агітував солдат Житомирського піхотного полку, що мав виступити на придушення повстання у Богуславі – тамтешні селяни не хотіли підписувати т. зв. «уставні грамоти» і вимагали землі без викупу – не «виконувати наказ начальства сікти й стріляти селян за те, що вони хочуть землі і волі, навіть і якби це був наказ царя, все одно наказ проклятущий»): заарештований, Красовський відмовився просити помилування у Олександра ІІ і загинув під час втечі з Нерчинської каторги… Увесь цей «вибуховий матеріал» за наявності доброї організації та впливового лідера – а Шевченко з його феноменальною в Україні популярністю мав усі шанси стати таким лідером – міг структуруватися в потужну повстанську силу. Тож можна не мати сумніву в тому, що якби не ранній відхід – у 47-річному віці! – автора «Кобзаря», то шахрайське «звільнення селян», принаймні на Наддніпрянщині, тихо-мирно поміщикам не минуло б.

Портрет Зигмунта Сераковського

Портрет Зигмунта Сераковського

Назагал беручи, Шевченко окреслив напрям і сформував світогляд цілому українському рухові («народництву»), яке у 60-ті рр. XІX ст. мало виразний соціально-бунтарський характер. Власне, боротьба за Україну означала тоді єдине – підготовку до селянської антипанської революції. Саме в такий спосіб розуміли «соціологію українського відродження» і «хлопомани», які полишили привілеї шляхетського стану заради праці на користь громади у сіряках, і польські поміщики, і російська поліція. Симптоматично, що автора українського національного гімну Павла Чубинського (за молодих літ належав до ультралівого крила українських «народників»), який поч. 60-х ходив по селах з революційною агітацією (поширював на Полтавщині відозву «Усім добрим людям» з такими рядками:

«Повставайте, добрі люди. Спитайте стародавніх людей, що робили панам гайдамаки, як воно колись було, як гайдамаки подякували панам. Робіть так, як діди ваші, то буде ваша сила, бо ваша воля, ваша правда. Коли усі повстанемо, то що вам хто зробить, вас багато, уставайте тілько усі зараз, то ні пани, ні москалі вам нічого не зроблять»

заслали до Архангельської губернії за, як сказано в документах жандармського відомства, наміри «распространить в народе учения социализма и коммунизма». Нагадаємо, що «Ще не вмерла Україна» в автентичному її варіанті – то не лише гімн українського  спротиву Москві та Варшаві, а ще й заклик до нової Жекерії: рядки «Наливайко, Залізняк/ І Тарас Трясило/ Із могили кличуть нас/ На святеє діло», які зараз зі зрозуміло якої причини не співаються – нагадування про призвідців попередніх українських Жекерій і заклик пошанувати їхню пам’ять новим «святим ділом». Проте з часом «народництво» починає набирати форм не стільки бунтарських, скільки просвітницько-культурницьких, інтегрованих у легальні суспільні практики (тому були різні причини, найпершою з яких – централізаторські ілюзії «загальноросійського» революційного руху, який впродовж багатьох десятиліть окремішній український народ просто не помічав)… На цій ниві теж було зроблено багато чого доброго і корисного в аспекті культурно-літературному та просвітницькому – серед найважливіших тут здобутків назвемо укладення Михайлом Драгомановим у 1878 р. першої української соціалістичної програми (т. зв. «Переднього слова» до «Громади») з її концепціями «безначальства» та майбутньої України як «товариства товариств, спілки громад», концепціями, які не завжди були зрозумілі сучасникам і вражаючу глибину яких розкрили тільки події Великої української революції 1917-1921 рр. – одначе притаманні «культурницькому народництву» сподівання на еволюційний розвиток з його зміною суспільних формацій та соціальним прогресом, з культом наполегливої щоденної праці (т.зв. «каменярством» – за назвою відомого вірша Франка) були все ж не одним і навіть не двома кроками назад у порівнянні з попередньою бунтарською епозою. Не було тут Шевченкової «іскри вогню великого», яка єдиною і запалює народ на революційний зрив. Знову зацитуємо згадувану вже працю Микити Шаповала: «Шевченко не був каменярем. Він гукав «гострити сокиру», щоб заходитись будити «хиренну волю», за більш як 20 років діяльності написав лише одного «Кобзаря» замість 20 томів поважних каменярських праць, а тим часом «Кобзар» й став для нації революційним дзвоном, що лунає і лунає досі, як призивна сурма до бою. У Шевченка різко був виражений етичний принцип і фанатизм боротьби в ім’я його. Він не стояв не еволюційному принципі, не чекав, поки суспільний розвиток, економічні відносини визволять селянство. Він не бачив ніякого закону в тодішній суспільній організації і тому закликав до сокири, а не якогось каменярства. В цьому велика революційна сила Шевченка. І дух Шевченка є ферментом росту українства, а не сухі, хоч і глибоко правильні для свого часу концепції Драгоманова».

З відродженням цього Шевченкового духу, власне і розпочався вихід на арену історії українських есерів вже як організованої політичної сили: есерівські групи були в Революційній українській партії (епізоди з життя «революційних агентів» якої так пречудово зображені в ранніх оповіданнях Винниченка); вони брали активну участь у київських подіях, зокрема – студентських виступах 1905-го; зорганізоване есерами у спілці з українськими соціал-демократами та представниками грузинських, вірменських і польських соціалістів публічне вшанування у Києві 100-річчя Тараса Шевченка перетворилося на першу на Наддніпрянщині стотисячну українську демонстрацію з виразно антиімперськими гаслами. Газета «Двухглавый Орел», орган київських чорносотенців, ще довго по тому не могла прийти до тями:

«Прошло уже около двух недель со дня изменнической демонстрации жидо-мазепинцев, а Русские люди все еще не успокаиваются, все еще волнуются. Да и есть чего. В Киеве, Матери Городов Русских… на его святых горах, увенчанных золотыми крестами, свила себе гнездо государственная измена. Еще задолго до так называемого “шевченковского” юбилея Русские патриотические союзы указывали Правительству на истинное значение и смысл “шевченковского” юбилея и связанных с ним демонстраций» – див.http://www.istpravda.com.ua/blogs/2010/12/7/7950/.

Парад черносотенцев

Парад черносотенцев

Коли ж з початком Першої світової війни царат заборонив усі наші періодичні видання, лише есери спромоглися показати приклад правильного ставлення до «распоряжений правительства»: єдиним підпільним українським часописом у підросійській Україні до березня 17-го лишалася есерівська «Боротьба». До речі, під час Імперіалістичної війни есери мали своє закордонне представництва (очолював Микола Залізняк – студент Київського університету, 1907-го заарештований і засуджений на довічне заслання до Сибіру, втік з Лук’янівської в’язниці до Галичини: його перу належить і нині актуальна книга «Самостійна Україна – несоціалістичне гасло?», за яку  його і згноїли у ГУЛАГ-у 1950-го): окрім широкої видавничої діяльності есери під орудою Залізняка готували антиросійське повстання на Кубані, для чого планувалася висадка десанту – щось подібне до Великоднього повстання 1916-го в Дубліні. Звичайно, українські есери тоді ще – на жаль! – не спромоглися на постріли в міністрів і поліцмейстерів, чомусь передоручаючи таку важливу справу «загальноросійським революціонерам», проте не випадає сумніватися, що цілому тогочасному українському русі вони були найрадикальнішою і найтісніше пов’язаною з масами фракцією.

Соціалісти-революціонери у Великій українській революції – тема настільки всеосяжна, що потребує для свого висвітлення не окремішньої статті, а стосів наукових монографій. Зрештою, вони вже опубліковані і наявні у вільному доступі (досить, наприклад, назвати книгу Тетяни Бевз «Партія національних інтересів і соціальних перспектив» – див: http://www.ipiend.gov.ua/img/monograph/file/Bevz_46.pdf), тому застановимося наразі лише на тих ключових аспектах, які важливі не для академічних розмірковувань на абстрактно-історіографічні теми, а для розуміння того, у який спосіб есерівський досвід допоможе нам дати раду з викликами нашого часу. Отже: після того, як звістка про зречення царя надійшла до Києва, лише українські соціалісти-революціонери виявилися тією силою, яка була спроможна усвідомити сенс подій і просувати революцію вперед (щоб зрозуміти, у наскільки серйозному «неадекваті» перебували тоді українські праві та консервативні групи, досить згадати, що один з їхніх лідерів якраз у березні 17-го пропонував таку «політичну програму»: українські полки ідуть на революційний Петроград, знову повертають Миколу ІІ на престол, а потім українці домагаються від царя виконання умов Переяславської ради – коментувати тут просто нічого). Так, есери тільки-но вийшли з підпілля, тому не могло бути й мови про якийсь їхній доступ до адміністративного чи фінансового «ресурсу» (правим з ресурсом велося не до порівняння краще: Дмитро Дорошенко, переконаний монархіст-«гетьманець» і майбутній міністр в уряді Скоропадського, що він цілу свою двотомову «Історію України 1917-23» присвятив критиці соціалістів-революціонерів, які, мовляв, неспроможні були «конструктивно будувати Україну», задля високих посад повсякчас підкреслював тоді свою вірність Петроградові, за що у квітні 17-го був призначений Тимчасовим урядом генерал-губернатором Галичини і Буковини), проте вони мали:

а) перевірений актив, і то не з одиниць, а станом на березень 17-го – принаймні із кількох сотень підпільників;

б) не задекларовану, а усвідомлену програму дій з розумінням послідовності та етапів боротьби:

в) реальний досвід соціальної роботи, зорієнтованої не на книжну премудрість, а на живий контакт із трудовим народом.

Інші українські партії і групи натоді нічого подібного не мали і мати не могли – увесь розвиток Української революції 1917-21 рр. це з математичною точністю підтвердив: старші діячі з Товариства українських поступовців, як 17-го трансформувалося у партію соціалістів-федералістів, маючи, звичайно, значні заслуги перед українською культурою, для роботи в масах (наприклад, для виступу перед селянським гуртом чи натовпом вдягнених у шинелі людей з гвинтівками  в руках, були) на жаль, абсолютно непридатними; соціал-демократи сумлінно копіювати тактику  західноєвропейських робітничих партій, яка була занадто «правильною», занадто поступовою, тактику, яка своєю млявою обережністю аж ніяк не відповідала масштабам того тектонічного суспільного розламу, який переживала Україна; соціалісти-самостійники (вони в цих подіях спромоглися дати кілька дуже світлих постатей, – згадаємо Івана Луценка, Миколу Білинського, Івана Липу) так і залишилися впродовж усієї революції замкненою елітарною групою, яка не мала суттєвого впливу на розвиток подій – до того ж, на жаль, ця політична сила наївно сподівалася, що Україну порятують війська Антанти, які насправді висадилися 1918-го в Одесі з метою порятунку «білої» Росії, а зовсім не УНР. Про більшовиків і «гетьманців» вести мову не варто – це були сили «імпортовані» і спиралися вони на чужі багнети – московські і німецькі: коли зникали багнети – вони, маючи дуже слабку закоріненість в українському суспільстві, особливо – на селі (а селяни складали 80% населення тогочасної України) зникали так само. Звичайно, як і в кожній справі, тут були свої нюанси, та визначальна тенденція дишалася незмінною. Окремо необхідно сказати про анархістів: Революційна повстанська армія України (махновців) дала справді вражаючі приклади революційного героїзму і соціальної мобілізації, проте вона, за всіх своїх досягнень, лишалася явищем локальним, територіально-обмеженим, натомість революційна робота соціалістів-революціонерів набула справді всеукраїнського характеру.

Група учасників з’їзду Вільного козацтва та Всеукраїнської селянської спілки, м. Суботів

Група учасників з’їзду Вільного козацтва та Всеукраїнської селянської спілки, м. Суботів

Власне, перший етап Великої української революції (від березня по листопад 17-го) без найменшого перебільшення можна назвати есерівським: інші актори української політичної «сцени» були чинником, який революцію або пригальмовував, або й відверто саботував. І найперше вони пробудили ту соціальну страту, яка була основою і наймасовішою групою трудового народу України – селянство: вже з кінця березня есери починають творити  осередки найбільш чисельної і найбільш дієвої «низової» організації працюючих – Всеукраїнської селянської спілки. В основу її діяльності кладуться дві головні засади: негайне домагання національно-територіальної автономії України (засадничо есери були за самостійність, проте вважали, що проголошувати її треба тоді, коли вона буде підперта масовим рухом і реальною збройною силою: апологетизовані натепер українські праві, нагадаю, взагалі були тоді не за відокремлення від Росії, а підтвердження «Імператором Всеросійським» умов Переяславської ради) та вирішення земельного питання в Україні незалежно від того, де, як і коли будуть скликані загальноросійські Установчі збори. Останній пункт дуже важливий, бо фіксує «точку розриву», після проходження якої наша революція вже не вкладалася в куці рамці «законності», на яку повсякчас покликався Тимчасовий уряд. 28 травня-2 червня 17-го Всеукраїнська селянська спілка скликає у Києві Перший всеукраїнський селянський з’їзд, на який було обрано 2500 делегатів з усіх теренів підросійської України – Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини, Черкащини, Катеринославщини, Харківщини, Херсонщини, Таврії, Кубані Донщини: ніколи доти люди зі спрацьованими руками не мали можливості так репрезентативно висловити свою волю. Есери всюди відстоюють (і всюди віднаходять підтримку) своїй ідеї скасування приватної власності на землю та запровадження її соціалізації (власність належить громадам і федераціям громад: земля передається на безоплатній основі селянам з правом передачі у спадок, але без права продажу): українські праві, як відомо, наполягали на приватній власності на землю (з компенсацією поміщикам за відібрану в них власність: до поміщиків праві ставилися завжди з якоюсь особливою турботою), а соціал-демократи притримувалися марксистської концепції націоналізації (земля формально належить державі, а реально – призначеним нею чиновникам), назагал вважаючи селянство якщо не зовсім контрреволюційним, то, безсумнівно, реакційнішим за робітництво класом (сам Маркс про це писав у «Вісімнадцятому Брюмера Луї Бонопариа» –. тут не посперечаєшся).

Есери Маркса читали, але свій розум мали, тому саме за наполяганням їхньої фракції ІІІ Універсал Центральної Ради проголосив скасування приватної власності на землю і конфіскацію поміщицьких, монастирських та кабінетних земель, а ухвалений на ультимативну вимогу тих-таки есерів ІV Універсал поряд із повною самостійністю України була проголошена й соціалізацію землі. Одначе не про одне лише селянство йшлося українським соціалістам-революціонерам, а про революційний злам усієї соціальної структури, яку новопостала Україна успадкувала від царату: запровадження 8-годинного робочого дня, скасування смертної кари, реальна свобода слова, державний контроль над виробництвом і державна монополія зовнішньої торгівлі, національно-персональна автономія для меншин, заміна постійної армії народною міліцією, державно-народний контроль за виробництвом, банками і кредитом – усі ці законодавчі норми були закріплені Центральною радою за прямим наполяганням чи за найактивнішої участі есерівської фракції. Звичайно, скористаємося наразі термінологією Грамі, і за гегемонії есерів українська, як і кожна інша зі справжніх революцій, не уникла ні складнощів, ні внутрішніх протиріч і драматичних протистоянь, але об’єктивність так само вимагає визнати, що політика «есерівської» УНР була незрівнянно «лівішою» за ту, яку реалізовували, наприклад, сандіністи в Нікарагуа чи «Народна Єдність» Сальвадора Альєнде в Чілі (якщо розуміти під «лівизною» розширення простору соціальної свободи, а не  впровадження держкапіталістичної експлуатації з тоталальним знищенням усіх низових форм самоорганізації трудівників, що видавалося більшовиками за «построение социализма»).

Найголовніше ж – доводиться вкотре це повторювати – у соціалістів-революціонерів правильні слова продовжувалися правильними справами. Не було такого відтинку революційного фронту, на якому б вони в роботі не були якщо не першими, то вже направду – не другими: село, пряма дія в класовій боротьбі, культурна праця з українізації шкільної та університетської освіти, преса (їхня щоденна газета «Народна воля» мала найбільший в тогочасній Україні наклад), профспілки, кооперація, політична просвіта… Партія есерів неймовірно зростає чисельно: з кількох сотень активістів-підпільників станом не березень 17-го – до кількох сотень тисяч у серпні-вересні. Карло Коберський, один з найцікавіших діячів галицького соціалістично-революційного руху (боець УГА, у міжвоєнній Галичині – один з найвідоміших економістів: 1940-го вбитий НКВД-истами) у книзі «Українське народництво по обох боках Збруча (Львів-Коломия, 1924, В-во «Громада»: наклад видання майже повністю знищений польською окупаційною владою) під цим оглядом писав:

«Селянство, яке валом валило до партії як до своєї «української», солдатство, яке цілими громадами записувалося в партію, –  все це пхало партію до рішучої боротьби з усяким капіталом, не тільки земельним, а так само і з фінансовим та промисловим. Під проводом «Селянської спілки», яку засновано з почину і при значній участі есерів, по селах йшов масовий захват панських маєтків під контроль селянських комітетів, а в містах те саме робили робітники з фабриками. То був знак соціальної революції взагалі».

Окремішньо треба сказати про роботу есерів над створенням революційної української армії. Узвичаєно історіографи правих з однієї праці в іншу переписують тезу, згідно з якою, мовляв, соціалісти 17-му не хотіли будувати армію, бо були абстрактними пацифістами і не вірили, що Москва піде війною на Україну. На жаль, після багаторазового повторення мантри багато хто повірив у цю не зовсім правду, а точніше – чистісіньку брехню. Не заглиблюючись у другорядні деталі, зазначимо, що тогочасних соціалістів, особливо – українських, важко звинувачувати у пацифізмі вже хоча б тому, що саме під їхнім впливом (а не під впливом правих, які робили собі кар’єру на царській цивільній та військовій службі, виявляючи свою «опозиційність» здебільшого в приватних бесідах) солдати запасних Волинського та Ізмаїльського полків у лютому 17-го підняли у Петрограді повстання і, «по ходу» вбиваючи офіцерів та поліцейських чинів, скинули Миколу ІІ.

Карло Коберський

Карло Коберський

Що ж до наших соціалістів-революціонерів, то вони від самого початку усвідомлювали самоочевидну істину: якщо хтось має намір без викупу забирати панську землю, то поміщикам це може трішки не сподобатися. І вони можуть створити свою армію, для протистояння якій потрібна буде вже інша армія. Саме тому есери взяли найактивнішу участь в організації Вільного козацтва (один з найвідоміших отаманів, який стояв при початках його творення – член партії українських есерів, отаман Звенигородського коша Семен Гризло: учасник повстання на «Потьомкіні», засланий до Сибіру, він на Першому Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва обраний Генеральним осавулом – 1921-го загинув у бою з більшовиками), у роботі Всеукраїнських військових з’їздів, в українізації військових частин. У цьому контексті можна згадувати про багато фактів та імен (для прикладу, про Олександра Жуковського, есера «центральної течії», делегата усіх Всеукраїнських військових з’їздів, члена Генерального військового комітету, який 29 січня 1918-го , у перший день Січневого повстання, коли більшовики вже вийшли на Володимирську і мали захопити Педагогічний музей, де проходили засідання Центральної Ради, на чолі групи із 7 чоловік зупинив їх наступ і, з боєм здобувши готель «Прага», дав змогу стрільцям УНР оговтатися, а потім  перейти в наступ – за Директорії його заледве не розстріляли за нібито «більшовизм», точніше – за спробу переорієнтувати політику Директорії з Антанти на трудове селянство: на еміграції Жуковський репрезентував УПСР на конгресі Бернського Соціалістичного Інтернаціоналу), проте на особливу заслуговує робота есерів у першій міліарній організації революційної України – «Українському військовому клубі імені гетьмана Павла Полуботка». Узвичаєно його діяльність ототожнюється лише з іменем Миколи Міхновського та його групи, але це так само не зовсім відповідає істині. Міхновському, внесок якого в творення українського війська ніхто не зможе применшити, справді належить честь заснувати «Товариство ім. Павла Полуботка» та якнайактивніше докластися до творення нашої військової сили, проте автор «Самостійної України» був лише національним революціонером, для якого соціальні питання були другорядними, якщо не сказати більше («То лише чернь, голота, яка завжди буде чогось хотіти. На то не варто зважати», – так, за спогадами члена Центральної Ради  та голови Ради Солдатських Депутатів Київської військової округи Никифора Григоріїва, відповідав Міхновський на питання про соціальну програму українського руху), через що, власне, на реальні підтримку мас (особливо – українського села) Міхновський так і не здобувся. Певно, на жаль, що не здобувся, проте факт від того не перестає бути фактом. Але в «Товаристві ім. Павла Полуботка» активно працювали й люди з іншою позицією – ті, що притримувалися есерівської стратегії, згідно з якою українська революція для свого успішного завершення має з форми політично-національної перейти у форму соціально-національну. Найцікавіша постать цього гурту – Саватій Березняк: есер з «дореволюційним стажем (з 1912-го – під постійним наглядом поліції), на забороненому Керенським ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді обраний головою Всеукраїнської Ради військових депутатів.

Іван Шарий

Іван Шарий

Березняк був одним з керівників оборони Києва від «муравйовців» на поч. 1918-го, брав участь у антигетьманському повстанні, обирався до Трудового конгресу – заарештований більшовиками у листопаді 1920-го і засуджений до розстрілу, він помер від висипного туфу у чекістській камері. Березняк вважав, що новопостала українська армія має бути не лише національним військом в обороні проти Москви (концепція Міхновського), а й міліарною силою трудового народу, яке має спочатку експропріювати на його користь власність поміщиків і капіталістів, а потім і зі зброєю захистити здобутки революції. Захистити і від панів, і від Москви. Згадуваний вже Никифор Григоріїв у спогадах згадує тогочасні промови Саватія Березняка, з якими той звертався до військовиків: «Усі українці, поневолені Москвою державно і господарськи, мусять уміти орудувати зброєю, організуватися в армію. Ніде, ніколи будь-які революції не робились безкровно, без збройної боротьби. Ніхто не віддає владу і маєтки з доброго дива. Революції не можна робити самими словами. Це ще не революція, що ми переживаємо, а лише вступ до неї. Революція – це збройний бій проти Москви. Тому революціонери мусять бути вояками. Озброєні з ніг до голови, щоб силою знищити насильство і зброєю захищати свободу від нового насильства». До речі, під Крути есери так само ішли першими (на відміну від Донцова, який у міжвоєнній Галичині безперервно виливав на них відра помиїв, проте в січні 18-го вважав за потрібне не лежати з гвинтівкою на холодному снігу, а смакувати тістечками у затишній кав’ярні)… Іван Шарий, автор перших спогадів про Крутянський бій (опубліковані в київській газеті «Народна справа» 13 квітня 1918-го), писав: «Наша, четверта сотня «Січових Стрільців», складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок» [суто есерівська організація, нагадаю – О.Х.] , «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях». Сам Іван Шарий – теж надто прикметна особистість, і був у його долі не тільки бій під Крутами: 1919-го його обрали делегатом Трудового конгресу від УПСР (центральної течії), у 1920-1923 рр. в Холодному Яру він очолював повстанський загін під прізвищем «Іван Чорний», після поразки зумів легалізуватися і викладав українську мову в університетах. 1929-го Івана Шарого заарештували за приналежність до Спілки Визволення України і менш ніж за рік розстріляли (більшовики тоді ще розстрілювали відносно мало, надаючи тоді перевагу великим тюремним термінам, але, очевидно,  Шарий був у них на особливому рахунку).

Якщо вже зайшла мова про зайшла про події кін 17-поч. 18-го рр., тобто про українсько-більшовицьку війну, то позиція есерів полягала а) у не-підтримці Тимчасового уряду; і б) у збройному опорі більшовицькій інтервенції. Власне, есери не мали нічого проти того, аби більшовики здійснювали соціальну революцію в Московщини (дехто з українських есерів, і то не лівих, а «центральної течії» – для прикладу, згадуваний вже Олександр Жуковський –  перебуваючи на той час у Петрограді, навіть допомагали більшовикам, бо Україна не мала за що дякувати Керенському), але коли  з півночі посунула в Україну армія, і то суто окупаційна, вони теж не могли не взятися за зброю При цьому соціалісти-революціонери виразно бачили також недоліки політики Центральної Ради, помірковане крило якої просто не встигало за революційною бурею, залишившись на рівні уявлень мирних і затишних часів «Киевской старины». Саме з огляду на це Третій з’їзд УПСР (листопад 17-го, Київ) ухвалив вимогу поряд із негайним встановленням державно-робітничого контролю за виробництвом домагатися також негайної зміни системи політичної влади в Україні, де мали одночасно співіснувати два верховних законодавчих органи: надкласовий парламент, обраний загальним, прямим і таємним голосуванням, та суто-класового орган – Всеукраїнська Рада Селянських, Робітничих і Солдатських Депутатів. Спочатку мали існувати Центральна Рада (вона повинна була заступати парламент, хоча, у суті речі, сама була майже класовим органом, переважно складаючись із делегованих представників територіальних рад) та Всеукраїнська Рада Селянських, Робітничих і Солдатських Депутатів, згодом – Українські Установчі Збори і та ж таки Всеукраїнська Рада. «Ця схема не була у когось запозичена. Це не було сліпе наслідування ані західноєвропейських зразків парламентарної демократії, ані московсько-ленінської радянської форми влади», – зазначав у «Замітках і матеріалах до історії української революції»  – одній з найгрунтовніших і найбільш об’єктивних праць про добу 17-21 рр. в Україні – Павло Христю (чільний діяч «центральної течії»УПСР, згодом – співробітник журналу Хвильового «Вапліте»: загинув у концтаборі «Севвостлаґу»). Розгортання світових революційних процесів, особливо у другій половні XX ст. ( «Солідарність» у Польщі, сандіністи в Нікарагуа) переконливо доводить, що такий шлях і є найперспективнішим (хоча й не безконфліктним): опора лише на «чистий парламентаризм» загрожує перетворенням представницького органу в «палату депутатів» правлячого класу, у той час, як «ленінські ради» –  то просто благенька вивіска, за яким ховалася диктатура партійних комітетів, в усьому до найменших дрібниць підпорядкованих Кремлю. Зрештою, більшовицька концепція рад була неприйнятною для українських есерів ще й тому, що закріплювала (надаючи всілякі переваги індустріальним робітникам і свідомо дискримінуючи селянство) колоніальний принцип панування міста над селом, тобто – меншості над величезною більшістю трудового народу України: «Гасло «Вся власть севєтам» означало ніщо інше, як стремління створити нову форму імперіальної єдності всіх частин царської імперії і не допустити до емансипації України», – зазначав згодом у спогадах Микола Ковалевський (один з організаторів забороненого царатом святкування 100-річчя Шевченка, співавтор першої есерівської партійної програми).

Більшовицька агресія і взяття «муравйовцями» столиці УНР – Києва мали для  Великої Української революції справді катастрофічні наслідки, силоміць перевівши революційний процес із площини боротьби соціально-класової у площину боротьби національної. Інакше і бути не могло, бо напад «Советской России» був саме національною агресією імперського центру проти повсталої колонії, агресії, яка лише прикривалася соціально-демагогічною риторикою. Прикметно, що, як свідчить у «Замітках і матеріалах…» Павло Христюк, очевидець цих подій, «навіть соціальні чи політичні вороги більшовиків являлись їхніми помічниками у війні проти Центральної Ради. Майбутні колчаківці, денікінці й інша контрреволюційна наволоч здебільшого вітала большевиків як носіїв перемоги московського, великоруського центру над сепаратистами-українцями».

Микита Шаповал

Микита Шаповал

«Муравйовські» переможці також почували себе у Києві саме московським військом, яке прийшло встановити московські порядки, тому «красный террор» був досить вибірковим і мав чіткі ознаки антиукраїнського погрому. Знову цитата – натепер із книги Микити Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма» (Прага, 1928, В-во «Вільна Спілка»):

«По вулицях ходили большевицькі відділи – хто був на вигляд «підозрілий» або в кого знаходили якийсь папір український або просто українську посвітку (червоні картки) – розстрілюювали на місці або вели на допит до «царського палацу» і там замучували. Капіталістів і чорносотенців російських не зачіпали. Був заарештований випадково Савенко, редактор монархічного чорносотенного «Киевлянина», і запеклий ворог всього українського – з арешту був негайно большевицьким штабом звільнений. Але членів Ц.Ради Борковського і Пугача та генерального секретаря земельних справ Бориса Зарудного (всі троє українські соціалісти-революціонери) було арештовано і в «царському палаці» замучено – відрізано ніс і вуха, вибито очі, поламано руки й ноги і розстріляно, а трупи кинуто на брук».

Подальше – добре відоме: прихід німців (які б увійшли в Україну незалежно від того, згоджувалася на це Центральна Рада чи ні: остання намагалася якимось-там договором стримати кайзерівців від того, аби ті не втручалися у внутрішні справи УНР, тобто не арештовували членів Селянської спілки та не повертали поміщикам експропрійовану селянами землю – проте який окупант і коли зважав на домовленості зі значно старшою стороною), розгін Центральної Ради, встановлення монархічної диктатури Скоропадського… Відразу ж проти Скоропадського починається селянська війна: повстанські загони зорганізовують і анархісти, і більшовики, одначе найактивніше – есери: на Київщині селян очолює Микола Шинкар (у січні-лютому 18-го – командуючий військами УНР на проти-більшовицькому фронті); Звенигородське збройне повстання (дуже потужне, з яким німці заледве змогли впоратися) координує Юрко Тютюнник – у майбутньому генерал-хорунжий армії УНР; у Трипіллі гетьманську варту та німців громить отаман Зелений – Данило Терпило (член есерівського гуртка з 1905-го, засланий за це до Архангельської губернії: він воював за селянську справу з усіма – гетьманцями, червоними, петлюрівцями, а загинув у жовтні 19-го, очолюючи козаків УНР у бою з денікінцями). У цей час українські соціалісти-революціонери розколюються (у травні 18-го на четвертому з’їзді) на правих та лівих. Праві (т. зв. «центральна течія», вони зберігали контроль над масовою Селянською спілкою) залишалися на давній есерівській платформі влади трудового народу, ліві (т. зв. «боротьбисти») більше схиляються до більшовицької тактики. Проте у 18-му «боротьбісти» – ще не «молодші брати» більшовиків, як у 19-20-му рр., у їхніх програмових документах у цей час ще засуджувався «руйнуючий більшовицький похід на Україну, який розбив і здеморалізував трудові верстви громадянства, який своїм нерозумінням національної справи і централізмом викликав шовінізм у народних масах». Слід сказати, що у практичній діяльності в період Гетьманату особливої різниці між правими та лівими есерами не було, та й маси ця різниця особливо не цікавила, бо обидва «крила» партії займалися підготовкою до повалення поміщицько-білогвардійської диктатури Скоропадського. Хто з них до того більше доклався – важко сказати: індивідуально активнішими, певно, були-таки «боротьбисти», одначе масовість повстанню забезпечувала контрольована «центральною течією» «Селянська спілка». А без масовості анти-гетьманське повстання просто захлинулося б, бо окрім армії Скоропадського та його «Державної варти» (охранки «Його Ясновельможності») протистояти треба було ще численним полкам та «добровольческим дружынам» білогвардійців і – головне! – 150-тисячній окупаційній німецькій армії. Микита Шаповал (поряд з Винниченком – головний ідеолог анти-гетьманського повстання) згадував: «Зворушуючі були моменти! Селянство само організувало постачання харчів революційному військові: в хатах пекли хліб, варили страву, збирали оклунки всяких продуктів, худобу, коней і т. п. Все це везли у військові частини. Так що коли білими сніговими дорогами йшло народне військо, то за ним тягнулись сотні й тисячі підвід, йшли «дядьки» в кожухах, свитах, кобеняках, в шапках волохатих – все на фронт проти осоружної гетьманщини. Через засніжені переліски, гаї, чагарники тягнулись чорні рухливі маси. Так з-під снігів повставала селянська Україна.

Пригадую випадок, коли наше військо облягло Київ. Дерева стоять в інеї, засніжені і спокійні. Гармати по черзі бухають. Жовніри гомонять, жартують, стукають нога об ногу, сплескують долонями від холоду. Аж ось під’їздить старенький дідок на санках. Встає, підходить до купки гарматних старшин. «Господа товариші, чи як вас – ось у мене бо заховано з мобілізації (власне «демобілізації») – і він, розкривши рядно, показав три набої гарматних, 6-дюймових. – Впікся він [Скоропадський – М.Ш.] нам, хай це проти його піде. Тільки, щоб я бачив». Забрали набої, дали в гармату і бухнули на гетьманський Київ. Селянин зняв шапку і дивився, як вибухала гармата. За кожним вибухом він хрестився і промовляв щиро: «Поможи, Боже!». Так йому досолила гетьманщина».

Повалення реакційного Гетьманату – це друга (після постання Центральної Ради) найвища точка Великої української революції. Праві (на жаль, на короткий час) були деморалізовані і не мали змоги школити народній справі: Директорія проголосила 8-годинний робочий день, примусове стягнення з поміщиків контрибуцій, накладених ними на селян, земельний міністр Директорії Микита Шаповал впроваджує закон про безоплатний розподіл між селянами панської та церковної землі. Найголовніше ж, скликається класовий парламент народу – Трудовий конгрес України. Скликається на основі есерівського «трудового принципу», згідно з яким влада має належати лише селянам, робітникам і трудовій інтелігенції, які утворюють свої відповідні трудові ради. «Декларація Української Директорії» від 26 грудня 1918-го, яка проголосила вибори до Трудового конгресу, спеціально наголошує: «Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише класам працюючим – робітництву й селянству, тим класам, що здобули цю владу своєю кров’ю… Так звані «пануючі класи», класи земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим необмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездарність і надзвичайну шкідливість для всього народу і в управлінні державою. Маючи всі матеріальні, фізичні й духовні засоби, маючи повну волю для організації економічного і політичного життя, ці класи внесли тільки дезорганізацію і руїну в краї…

Чекист

Чекист

Отже Директорія заявляє: класи не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці класів трудових, які нищили край, руйнували господарство й одзначили своє правління жорсткостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою». До речі, саме Трудовий конгрес, серед делегатів якого не було жодного поміщика банкіра чи капіталіста, утвердив проголошений 22 днем січня 1919-го Акт Злуки – об’єднання східних та західних земель України. Можна лише помріяти, на які б великі справи спромоглася наша ВР, якби з неї вервечкою пішли кудись люди, річний дохід яких перевищує 100 тисяч доларів (хоча, певно, ні на які б не спромоглася: сесійна зала спорожніла б і голосувати просто не було б кому).

…Як і на початку 18-го, з війною не забарилися більшовики (що вони теж підписували якісь там угоди про визнання незалежності України). А на півдні висаджується десант Антанти, який вимагає… Багато чого: віддати під контроль Франції Чорноморське узбережжя, не ділити між селянами поміщицьку землю, підпорядкувати армію УНР білогвардійцям, передати всі залізниці іноземним акціонерам і т. ін Праві (тобто ті, хто обстоює «непорушність власності») знову піднімають голову, вони вимагають змінити «більшовицьку політику» Директорії  і продовжувати переговори з Антантою. Селяни, почувши про Антанту, панів і землю, яку треба буде віддати, масово ідуть з армії УНР: величезне військо, як сніг навесні, розтікається ручаями окремих повстанських загонів, які вже нікому не підпорядковуються, більшовики захоплюють Харків, Київ… Ліві есери стають союзниками більшовиків і приймають  концепцію «диктатури пролетаріату», хіба що з певними «місцевими поправками (з їхнього середовища вийде багато пречудових поетів і письменників «Розстріляного Відродження», але політично вони перестануть існувати – більшовики використають їх для своїх потреб, а потім у кращих своїх традиціях просто ліквідують: «Признать боротьбистов партией, нарушающей основные принципы коммунизма своей пропагандой разделения военных сил и поддержкой бандитизма, что прямо на руку белым и международному империализму. Так же противоречит интересам пролетариата их борьба против лозунга тесного и теснейшего союза с РСФСР. Всю политику надо вести систематически и неуклонно к предстоящей в недалеком будущем ликвидации боротьбистов… Момент ликвидации определить через короткий срок, момент будет установлен Политбюро и сообщен Укрревкому», – ці слова з написаного Леніним 6 лютого 1920-го «Проекта резолюции об украинской партии боротьбистов» стали їм епітафією).

Есери «центральної течії» у 19-му роблять вибір на користь УНР – за всієї незгоди з Директорією, яка втрачає – як у відомій пісеньці – кілометр за кілометром своєї території. Втрачає, бо від Директорії ідуть найбільш боєздатні частини – і часто переходять на бік «червоних»: посилюється загальний хаос, урядовий апарат роз’їдає  корупція. Есери, які вважають за можливе замиритися з більшовицькою Москвою лише за умови повного виведення з України її військ,   у цей час послідовно відстоюють «трудовий принцип» і вимагають негайного припинення будь-яких розмов з Антантою. Вимагають не тільки вони: відчувши настрої селянства, Січові Стрільці ухвалюють у березні 1919-го «Декларацію» (підписану Євгеном Коновальцем), у якій теж солідаризуються з вимогами соціалістів-революціонерів: «Щодо форми влади, то Січові Стрільці були тими, які охороняли Трудовий Конгрес Українського Народа в часи, коли він не виявив був свого обличчя, а тепер, коли представники українського трудового народа знов підтвердили, що стоять на платформі самостійності Української Народної Республіки, Січові Стрільці з тим більшим запалом підпиратимуть радянські владу на місцях, яка заводить лад і порядок». А найголовніше, з’явилася потужна сила, з якою не можна було не рахуватися і яка заявляла, що підтримає УНР лише за умови виконання есерівських вимог. Йдеться про селянських проти-більшовицьких повстанців. Українське село, скуштувавши «продрозверстки», береться за гвинтівки та обрізи. У перших числах квітня 19-го в окупованому «червоними» Києві три українські партії – есери «центральної течії», соціал-демократи-«незалежники» та соціал-демократи-«офіційні»  – ухвалили почати повстання проти «окупаційного уряду Раковського». Створюється Всеукраїнський Революційний Комітет, а трохи згодом – Центральний Повстанський Комітет, і Україна спалахує вогнем повстань. Більшовики перестають контролювати будь-що поза великими містами, вони зазнають поразки за поразкою: відома з радянської історіографії т. зв. «Трипільська трагедія», коли козаки отамана Зеленого у червні 19-го розбили «червоний» карательний загін – один з пізодів цієї війни. Але повстанці заявляють , що воюватимуть не лише з більшовиками, а й з реакціонерами, а від Директорії вимагають негайного припинення переговорів з імперіалістами Антанти та проголошення «трудового принципу». Олександр Щадилів (есер, голова Селянської спілки, член Центрального Повстанського Комітету – знищений НКВД у 30-ті) заявляє представникам Директорії: «Настрій у селянства і повстанців яскраво проти-комуністичний, але одночасно і цілком виразно анти-реакційний. І керівники, і військо твердо стоять на тому, аби на Україні був такий устрій, при котрому владу тримали б в своїх руках лише трудові кляси: робітники й селяни. На всіх з’їздах, а їх відбулося багато, без всякого впливу згори виносилися постанови, що ми повстаємо проти більшовиків, але стоїмо за радянські владу». Серединою липня 19-го великий загін повстанці прориває біля Жмеринки більшовицький фронт і пробивається до тогочасної столиці  УНР – Кам’янця-Подільського. Мета – переговори про спільний проти-більшовицький та проти-денікінський фронт. Але для правих кіл Директорії повстанці, нехай і проти-більшовицькі – це кінець надіям на домовленість з Антантою, тому за їхнім наказом контррозвідка Директорії вбиває начальника повстанської дивізії есера Якова Діяченка…Закінчується все укладеним правими Варшавським договором, за яким Галичина віддається панській Польщі –  і остаточною перемогою більшовиків на Наддніпрянщині. Чого й слід було очікувати з такою політикою.

Іноді навіть моторошно стає від того, як одними й тими ж колами «ходить» наша історія: варто замінити Антанту і Варшавський договір на Мінськ-1 та Мінськ-2, і ми матимемо повний паралелізм ситуації. Для повної аналогії ще треба Діяченка вбити – хоча, напевно, нинішній правлячий клас передоручить таку брудну роботу «сєпарам» та російським «відпускникам». Так безпечніше…

 Олександр Хоменко

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)