Майдан палає

Майдан палає

Частина І: Альтернатива в добу Термідору

…Певно, в аннали кожної революції вписані такі концептуально місткі вчинки, сюжети, фрази, які з часом стають більшими за себе самих, розкриваючи приховані сенси не в статиці окремішнього факту, а у безпосередньому перебігу революційної боротьби, у її злетах і падіннях, у щасливому або нещасливому фіналі ще однієї спроби «штурмувати небо». Найчастіше таким варіативним багатством інтерпретацій позначений світанковий початок повстання – і це закономірно: революція як прорив соціуму крізь загати реакційного мотлоху, прорив, який зрушує з місця скам’янілі пласти соціальної реальності і повертає вітер історії в простір досі непорушних ієрархій та суджень, не може не виламуватися з одновимірної нормативності оцінок. За досконалі приклади таких розкритих альтернативам майбутнього жестів можуть правити і знамениті слова абата Сійеса «Що таке третій стан? Все!», що вони в переддень падіння Бастилії з документальною точністю сконстатували фінал європейського феодалізму, і Перший універсал Центральної ради з його пасіонарним закликом «Однині самі будемо творити наше життя», який перетворив упокорену на двісті років після Батуринської різанини малоросійську провінцію Російської імперії у пробуджену «в огні і бурі революції» Україну, і …перелік вільно продовжувати й продовжувати. Ленінське напівреальне-напівапокрифічне  «Есть такая партия» – із цього ж метісторично-знакового ряду, щоправда зафіксувало воно «точку біфуркації» не революційного підйому, а стрімкого падіння, який привів прямісінько до сталінських золотих погонів, «дєнщіков» і «тоста за великий русский народ». У розпочатій кінцем листопаду 2013-го Українській антиабсолютистській революції, наймасовішій і найдраматичнішій політичній європейській революції епохи занепаду глобалізаційного капіталізму, автор цих рядків належить до тих, кому бачаться таким «жестом альтернативи» кадри відео, на яких Сергій Нігоян на тлі «барикадного декору» читає Шевченків «Кавказ»…

То був ще мирний грудень 2013-го, і кадри ті показали на одному з телеканалів у форматі проекту до 200-річчя Кобзаря… А місяцем пізніше, коли 22 січня 2014-го Нігоян став першим з Небесної Сотні, їх включали у новинні випуски ледве чи не по цілому світу: була в них якась неможливо-висока і водночас довірчо-людська – словами такого в повноті і не відтвориш – енергетика, яка змушувала вірити не клоунам з контрольованої партіями майданівської сцени, а чоловікові біля діжки з палаючими «полінами» дрів.

«І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає,

За вас правда, за вас сила

І воля святая», – коли горянин з обличчям, що ніби зійшло з ранньохристиянської ікони, читав ці рядки, піднімаючи у ротфронтівському вітанні стиснутий кулак і з особливим притиском вимовляючи «Борітеся – поборете», певно, не одному мені думалося, що ось вона, сподівана українська універсальність, коли питомо національне продовжується найвиразніше інтернаціональним, а українська справа стає осердям реальної боротьби багатьох і багатьох – не лише українців, а й вірменів, грузинів, татар кримських і татар поволзьких, чеченців, поляків, французів (не випадково ж секретар Сартра Бернар-Анрі-Леві проголосив тоді: «Всі ми – українці»).

Зрештою, якщо на початках капіталістичної доби у першій третині XІX ст. синонімом європейської революції була Польща («польськість – це революція»,  – відомі слова творця Віденської системи князя фон Меттерніха: відновлення розділеної Польщі означало б у тій ситуації неминуче падіння монархій в Австрії, Росії та Прусії і руйнування Священного союзу), то чому б на початку ст. XXІ-го, коли глобалізаційний капіталізм для свого порятунку мобілізує увесь арсенал методів і практик – від інтерактивних медіа-технологій LifeNews до варварськи-домодерних перерізань горла кадировцями та бойовиками Ісламської держави – синонімом революції не стати українськості…

Бернар-Анрі-Леві

Бернар-Анрі-Леві

Липнем 2015-го, коли пишуться ці рядки і коли від часу нашого «взяття Бастилії», тобто від ночі з 21-го на 22-ге лютого, коли Янукович полишив Урядовий квартал, минуло якихось півтора роки (якщо «накласти» цей часовий відтинок на хронологію Великої Французької революції, то матимемо десь кін. 1790-поч.1791-го рр.: «Декларацію прав людини і громадянина вже проголосили, але аристократи ще роз’їжджають у дорогих каретах, Національний конвент ще не обрано і навіть війна ще по-справжньому не почалася), такого кшталту рефлексія, будучи в основі своїй правильною і багато в чому підтвердженою практикою – наприклад, батальйонами «Крим» та імені Джохара Дудаєва (насьогоді  у світовому революційному процесі лише курдська Рожава може втішатися більшою, ніж в Україні, кількістю бійців-інтернаціоналістів) –  видається все ж завузькою з огляду на масштабність тих завдань, які поставлені самою українською революцією і досі нею ж таки не виконані.

Що, своєю чергою, може спричинити її, революції, поразку і тріумфуюче утвердження режиму реставрації. Не реставрації Януковича та його охвістя, зрозуміло, ці «бурбони» занадто примітивні, а вбраної у «майданний камуфляж» реакції, міністри якої кидатимуть той самий «Беркут» на той самий народ і водночас виголошуватимуть пафосні промови під час зрежисованого для прямої телетрансляції покладання  квітів на Інститутській.

Батальон Джохара Дудаєва

Іса Мунаєв та Батальон Джохара Дудаєва

Хоча, можливо, тут адекватнішим буде вживання іншої часової форми дієслова: не може спричинити, а спричинило: те, що Термідор повсюдно перемагає – видно неозброєним оком, і головна причина його тріумфальної ходи полягає не у тому, що, мовляв, обрали «шоколадного короля» замість чесного комбата (нині самоочевидно, що всі розкручувані корпоративними медіа для заковтування виборцями «чесні комбати» – це штатні гвардійці короля, щоправда – кожен свого: хтось шоколадного, хтось газового, фінансового, вугільного, спиртового, телекомунікаційного), а у парадоксальній невідповідності практики революції і революційної програми.

Якщо практика з її мільйонами на вулицях, небаченим героїзмом озброєних камінням і палицями повстанців у боях з диктаторським спецназом, а потім з добровольчим рухом, «сміттєвими люстраціями», волонтерством, і не мирно-безпечним, а під мінометними обстрілами, з чоловіками і жінками, які  повсякчас виходять за межі логіки капіталу (орієнтованої тільки на прибуток, статусне зростання і особисту безпеку), розселяючи у себе біженців та пакуючи багажники стареньких «Жигулів» мішками з картоплею, щоб везти її бійцям «на передок» – яскрава, феєрична і небачена для добропорядної Європи, яка мирно співіснує зі своїм істеблішментом, останні натяки на барикади пригадуючи хіба у снах  68-го, то програма…

Про неї можна сказати хіба те, що її немає: така собі філософська категорія «нуль-присутності», забавка для герменевтиків та екзистенціалістів. Це може видатися дивним, але після того, як Євромайдан переріс у революцію, ні одна з його реально структурованих політичних складових –  а це праві та євроліберали (про т. зв  статусних «лівих» помовчимо – не було їх на Майдані, та й взагалі, гріх над убогими сміятися: присутніми – і то реально – були орієнтовані на визвольну традицію соціальні активісти, проте вони не спромоглися створити власний «сектор») не пішла «в народ» зі своєю автентичною програмою.

Не пішла тому, що маси на Майдані (це зрозуміло було не лише «професійним політтехнологам», а й останньому офісному клерку) її б агресивно не сприйняли), з огляду на що і праві, і євроліберали воліли просто мовчати, аби не розгубити рештки популярності. Народ, зрозуміло, був за Україну, за власну самостійну країну, окремішню від Московського царства, проте ні один з босів правих (і парламентських і позапарламентських) не наважився озвучити людям зі сцени Майдану, якою насправді в правому дискурсі бачиться майбутня Україна – диктаторським суспільством, у якому ті, хто не належить до т. зв. «ордену» (дуже вузького прошарку «еліти») не матимуть жодного стосунку до ухвалення політичних і соціальних рішень, бо пересічні мешканці «спальників» і далеких сіл – це «голота». «чернь», «фелахи», «плебс», їхня роль – бути «піхотою» для вождів, через що зважати на якусь там демократію просто абсурдно. Тим більше абсурдно – ставити питання про скасування приватної власності, адже вона – основа держави, а праві дуже шанують і приватну власність, і державу, особливо, коли вона пропонує їхньому керівництву відповідальні посади.

Дмитро Донцов

Дмитро Донцов

Саме такою, якщо хтось забув, є концепція Дмитра Донцова, доробок якого – наріжний камінь ідеології всіх які тільки є в Україні правих і ультраправих (на жаль – бо хотілося в побачити правих, які всерйоз цікавляться, наприклад, Юліяном Вассияном чи ще котримсь із адекватних правих ідеологів, які ставили Україну вище за «вождівство й провідництво», але, як висловлювався класик, маємо те, що маємо). Євроліберали під цим оглядом, певно, ще гірші:

Майдан, звичайно, виступав за «Європу» – у сенсі європейських правових гарантій захисту українців від всевладдя ментів та начальників (які наполегливими зусиллями й перетворили Україну на одну велику Врадіївку), дуже шанував Майдан і європейське-таки право громадян на повстання, проте хто й коли з апологетів ЄС у деталях розповідав народові, особливо коли той вже став озброєним, про обов’язкову сплату кожним – від пенсіонера до немовляти – своєї частки зовнішнього боргу, який «навісили» на бюджет корупційні міністри й депутати, про скорочення соціальних видатків, закриття лікарень, геноцидний стрибок цін на «комуналку» на вимогу МВФ… А в цьому і полягає справжня, а не декларативна програма «євроінтеграції».

Від початку революції і досьогодні над Україною повисло це вражаюче мовчання, коли ті, хто нібито репрезентує її в публічному просторі (це стосується всіх  босів у вишиванках, а особливо – усіх без винятку депутатів ВР, які «вийшли з Майдану», починаючи від «Самопомочі» і закінчуючи мордатими бодігардами Ляшка) приховують свою реальну, підкреслюю, реальну програму, а не електоральну жуйку з генно-модифікрваними консервантами на кшталт «ринкова економіка рівних можливостей» або «чин – ієрархія – провідник».

Влада та закон в Україні

Влада та закон в Україні

То що, правлячий клас  не має жодного «проекту», жодного перспективного планування своїх дій? Має, і всі фракції і групи на Банковій і Грушевського його чітко усвідомлюють і не менш чітко реалізують: ідеться про тотальне «виключення» повсталого народу з політичного простору, про повернення його в стан дореволюційної покірності  – це дозволить «увімкнути на повну» експлуатацію і різко збільшити капіталізацію власних фондів. Звичайно, у ситуації, коли одна з фракцій правлячого класу, незадоволена розподілом ресурсу, починає війну з іншими (Україна впродовж всіх років Незалежності спізнала безліч таких сюжетів: «Вітя з Юлею проти Пахана», «Вітя з Паханом проти Юлі», «Юля з Паханом  проти Віті», «Кролік, Качок і Тягнибакс проти Пахана», «Кролік, Качок і Тягнибакс один проти одного», «Коломийський за Шоколадного короля, Коломийський проти Шоколадного короля» – це божевілля триватиме доти, допоки існує корпоративний капітал), вона, задіюючи пропагандистський апарат, закликатиме людей «вийти на вулицю» під своїми партійними штандартами – але знову ж таки як мобілізовану безкоштовну піхоту,  а не суб’єктів політичного процесу.

"Еліта Майдану"

“Еліта Майдану”

Бо порядок денний і вимоги такого «виходу» чітко контролюють боси, які, досягнувши потрібного результату, відразу ж вмикають народові кнопку «Ехіт» (як висловлюються латиноамериканці – «застосовують стратегію повного виключення»).

Саме ця реальна програма «виключення» об’єднала «еліту Майдану» з «решалами» часів Януковича, гламурних Vip-комбатів з власниками нелегальних шахт-копанок, крикливих «борців за українську Україну» з меткими бізнесюками, які з тієї ж України вивозять за кордон останнє – і далі розвиток країни може піти лише в одному з двох напрямів: або боси, які контролюють державний апарат, зміцніють настільки, що поставлять під контролю і небезпечну для них зараз практику революційних активістів, у такий спосіб остаточно утвердивши Термідор і почавши нормально, без страху і озирань, як і належить справжнім начальникам та державотворцям, насолоджуватись разом «с чадами и домочадцами» привілеями свого класового становища, або ці останні (волонтери, добровольці, активісти антизабудовних кампаній, бійці, по-шахрайськи позбавлені статусу учасника АТО, поранені та їхні родичі – усі, хто протистоїть новій-старій владі) цей-таки державний апарат спочатку зламають, а потім зовсім відправлять у небуття.

VIP-комбати

VIP-комбати

Не замінять Порошенка на Яроша, Гройсмана на Ляшка а Яценюка на Тягнибока, утішившись таким «щасливим» фіналом боротьби, а практично зреалізують свою чітку і зрозумілу програму, цілком протилежні програмі влади, у яку всі ці персонажі, скільки б вони не гризлися поміж собою, спільно намертво впаяні. Іншого способу дати революції новий поштовх і відвернути неминучий Термідор, хоча б і в модний камуфляж АТО він буде загорнутий, просто не існує.

Що ж має являти собою така програма, які її найосновніші вимоги, яку стратегію і тактику боротьби вона пропонує? Докладніше про це – трохи згодом, але найперше необхідно звернути увагу, що ідеологія її неминуче має бути закоріненою в український визвольній традиції. Чому? По-перше, тому, що цього прагнуть самі учасники революції Майдану – революції виразно україноцентричної, опертої символіку та асоціативні ряди «українськості» (не правого дискурсу, не донцовщини, а саме  «українськості» як простору національної та особистісної емансипації: це, зрештою, ще раз підтверджує, що нехтування національним в Україні означає просто відмову від ефективної політичної дії – хто у цьому сумнівається, нехай подивиться на нинішню київську «ПД»). По-друге, тому, що правлячий клас сам вказує нам на той «світоглядний простір», який становить для нього реальну небезпеку – вказує через «витіснення», послідовне видалення з потоків суспільної комунікації його базових елементів. Перекладаючи українською Маркузе, Фуко, Режи Дебре і… і… і… та створюючи цим безпечним натепер фігурам 68-го та post-68-го позитивне комунікативне поле (презентації з атрибутами академічної офіційності, позитивні статті в провідних медіа, «індекс цитування» у наукових публікаціях),  вирощений партійною номенклатурою та «цеховиками» істеблішмент водночас табуював і табуює усе, що було прямо пов’язане з українською практикою соціальної боротьби. Кармелюк, Лук’ян Кобилиця,  Турбаївське повстання, «Київська козаччина»,  «Сорочинська трагедія» 1905-го – усе це події та явища, які практично були виведені за межі публічного дискурсу.

Махновці

Махновці

Навіть Велику селянську війну в Україні 17-21-го послідовно зводили тільки до «антибільшовицьких повстань», хоча насправді селяни воювали не проти самих дише більшовиків, а взагалі проти карателів, а якій би формі ті до них не приходили, від шкірянки комісара починаючи і золотопогонними  мундирами  офіцерів Гетьмана Скоропадського закінчуючи. А найперше – воювали вони проти панів: і рідних українських, і російських, німецьких, польських, і так успішно, що, наприклад, за кілька місяців понищили всі латифундії на Правобережній Україні, яким було по двісті з гаком років. Вочевидь, «тим, хто зверху», дуже не до вподоби будуть спогади про те, як міцнішав повів соціальної революції і як  принаймні один раз у нашій історії, у далекому 17-му, Шевченкова «громада в сіряках» спромоглася-таки завалити всесильну панську і начальницьку владу, завалити, усвідомивши свою програму і наснажившись написаними на своїх прапорах бойовими закликами…

Борітеся - поборете

Борітеся – поборете

Бо «Борітеся – поборете» – то не лише гасло радикального активізму (на щитах багатьох сотень Самооборони Майдану було те «Борітеся-поборете»), а й дискурсивний символ чітко визначеної революційної традиції. Традиції українських соціалістів-революціонерів, які після падіння царату стали наймасовішою і найпотужнішою течією Революції 1917-1921-го, спопуляризувавши у своїй пресі  (вже перше число часопису УПСР «Боротьба», який після падіння царату «вийшов з підпілля» і почав видаватися легально) воно прикрашало –  див.  http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/daso-0-0-2626-0-001.pdf), в агітаційній літературі, що нею есери «засіяли» всеньку Велику Україну, а головне – у всіх вимірах практичної соціальної роботи, починаючи від скликання селянських з’їздів і закінчуючи міліарним протистоянням білим і червоним московським імперіалістам, ці слова з Шевченкового «Кавказу» як бойовий прапор визвольного руху. Під цим прапором Україна справді стала іншою (бо більшовицька ідеологія нав’язувалася в Україні «красноармейским штыком», гетьмансько-білогвардійська – офіцерською нагайкою каральних загонів Скоропадського або Денікіна, і тільки соціалістично-революційна та анархістська могли обиратися вільно, бо просто не мали за собою розгорнутих апаратів примусу), де люди у свитках і шинелях перестали бути статистами для урядів, партій, вождів та авангардів. Доти німі, вони тепер «заговорили», піднісшись до свідомого творення долі своєї і долі свого народу: ці люди спромоглися на наймасштабнішу в тогочасному світі народну селянські війну, ці люди зламали хребет доти непереможному Денікіну і повернули увесь хід XX ст. в інший бік, ці люди створили потім культурне диво «Розстріляного Відродження», соціалістично-революційного, а не леніністського в своїх світоглядних підставах (Василь Еллан-Блакитний, Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Павло Тичина, Олександр Довженко, Михайль Семенко, Юліан Шпол, найближчий побратим Хвильового і автор «Золотих лисенят» – першого в українській літературі роману про есерівське підпілля, Григорій Косинка, Андрій Головко, Сергій Пилипенко, Володимир Коряк, Клим Поліщук і…і…і… – це все есери або люди з есерівського середовища)… Досвід такої інтенсивності й такого масштабу, попри весь реакційно-геноцидний терор більшовиків, які, винищивши фізично практично всіх есерів, реанімували царську імперію з її генералами в розкішних мундирах нагорі і незліченним морем кріпаків внизу,  марно не минув: він відкладався в колективній пам’яті мільйонів, зринаючи потім як потаємний пароль революційної бурі.

Тому не так вже й важливо, знав чи не знав Нігоян, з особливим притиском вимовляючи «Борітеся – поборете», про українських соціалістів-революціонерів, а якщо знав, то що і скільки: логіка революції, особливо в її кризових, зламних моментах, підпорядковує собі логіку конкретної особистості, яка тоді, власне, говорить не скільки  «своєю мовою», стільки «мовою історії», для якої той рядок Шевченкового «Кавказу» в Україні означає лише одне – прямий заклик до повстання і бою за Шевченкову ж народницьку, а потім – драгоманівську, а потім – соціалістично-революційну, хвильовістську, упівську, симоненківсько-шістдесятницьку і насамкінець майданівську Україну «без холопа і без пана».

Олександр Хоменко

 

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 10.0/10 (2 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)
Борітеся-поборете: соцалістично-революційна альтернатива в сучасній Україні, 10.0 out of 10 based on 2 ratings