Сьогодні ще важко сказати, чи вплинули на рішення Януковича кинути озвірилий «Беркут» на студентів Євромайддану саме о 4-й годині ранку якісь чинники метафізичного плану, чи то просто була звичайна собі прагматика. Цілком припускаю, що відстрілюючи у ніч з п’ятниці на суботу кабанів у мисливській резиденції Сухолуччя, В.Ф. десь по третій, як і всі ми, відчув утому і, притулившись при світлі прожекторів до якогось стовбура, подумав щось на кшталт «Вони вже всі змучились, як і я. Сплять, напевно. Можна починати». Як би там не було, наступ його «ескадронів смерті» припав саме на той період, що його за старожитнім китайським календарем називають «Годиною Тигра» – часом з третьої до п’ятої ранку, коли ці хижі істоти найбільш затято шукають собі здобич. І Тигра справді було випущено – такого лютого, якого досі ні на кого і ні за яких обставин не випускали (бо те, як розганяли Податковий майдан та «гасили» інші протести, у жодне порівняння з цими подіями не йде), Тигра, якому дали прямий наказ не просто звільнити площу, не змести мітинг, зрештою, навіть не запакувати всіх, а свідомо покалічити а за відповідної нагоди – і вбити якомога більшу кількість людей. Оскільки ж В.Ф. у жодному разі не можна звинуватити у схильності до неадекватних дій на шкоду собі (був би він неадекватний – не підім’яв би під себе донецький клан і не тримав би в залізній покорі власну зграю), ні у втраті управління ситуацією, то причиною такої надзвичайно жорсткої реакції могла бути тільки надзвичайно сильна загроза.

І вона справді виникла: ім’я їй – безпартійний Майдан як об’єднання людей, вільних від впливу пропагандистських апаратів статусних партій. Такого виклику досі просто не існувало і, здавалося, постати він не може з об’єктивних причин…

                       Коли на самому початку протестів Михальчишин, один з босів «Свободи», назвав безпартійних, отже – його корпорації непідконтрольних львівських студентів «сопляками», він, як виглядало, мав підстави бути самовпевнено-пихатим: спільними зусиллями істеблішменту ситуація була відформатована так, що в українській політиці впродовж багатьох років поза контролем партій нічого справді серйозного не відбувалося. А партії – всі! – контролюються великим бізнесом, а великий бізнес – увесь! – якщо не повністю контролюється, то принаймні узгоджує свої рішення з босами найвищого рівня. Тому за будь-яких розкладів ситуація з-під контролю вийти не могла і структура влади та власності у суті речі лишалася незмінною, змінювались тільки прізвища найнятих великим капіталом управлінців – президентів, міністрів і т. ін. Так було після Помаранчевого майдану, так мало статися і нині… Але вибух безпартійних Майданів вразив усіх – і опозицію, і владу: з ними, по-перше, неможливо було домовлятися (вожді та ієрархічна структура там були відсутні), а по-друге, їх учасників сама логіка процесу змусила б поставити центральне в усьому сучасному нашому бутті питання: революційне знесення усього сучасного «політичного класу» без поділу  на симулятивно-ворогуючі фракції. Звичайно, такі вимоги висунуті були б не відразу, але в тому, що їх би таки висунули учасники безпартійних Майданів, які користуються тролейбусами і не довіряють (а там – і до ненависті невелика відстань) людям на джипах і лексусах, можна не сумніватися – якщо вони зробили перший крок, то зроблять і другий.  З огляду на це боси партій спочатку ігнорували безпартійні майдани, потім намагалися їх «затролити», потім, аби перехопити ситуацію, почали лестити їхнім учасникам і твердити, що вони за «об’єднання Майданів». А  потім настала п’ятниця 29-го. Вожді сказали красиві промови і пішли вирішувати значно важливіші справи на шоу Савіка Шустера, а на сплячих студентів о 4-й Янукович випустив Тигра. Він дав йому чітке завдання: «продати» країні тотальний страх і затоптали важкими мєнтовськими черевиками саму ідею безпартійних політичних рухів. Але страх країна «не купила» – Янукович отримав повстання.

Ситуація після 1 грудня окреслюється як динамічне поєднання кількох соціально-класових «трендів»;

– масова мобілізація учасників протестів.

Вона виявилась справді небаченою і, як кажуть брати-галичани, заскочила як владу, так і «триголового дракона» опозиції.  Останній, у свою чергу, не забарився цим скористатися і просто здійснив «поглинання» безпартійного Майдану, адже яким би стрімким не був розвиток безпартійного громадянського суспільства, все ж станом на сьогодні ресурс і мобілізаційні можливості партій – потужніші. Але так само беззаперечним є і той факт, що легітимність партій суттєво підірвана, і процес цей щораз поглиблюється. Назагал беручи, відмінність із суто партійним Помаранчевим майданом – разюча: зовсім відсутні «іконки» із ликами вождів, які люди чіпляють на одяг, ніхто, у тому числі і партійні боси, вже не говорить про «єдину надію українців» і т. ін. Партія як «добро» не сприймаються вже майже ніким, більшість рядових мітингарів бачить у них «неминуче зло». Питання про те, чи може це зло минути так, як минула феодальна роздробленість або кріпаччина, поки що не ставиться людьми. Поки що… Натомість справжня, а не на паперових сторінках прописана українська революція вперше за багато десятиліть спромоглася витворити свій, скористаємося наразі риторикою марксистів, «суб’єкт». Він ще не названий і навіть чітко не локалізований, але від того не менш реальний. Умовно його можна було б назвати «Громадським сектором» Майдану, який на словах визнають, а на ділі повсякчас намагаються зліквідувати партійні боси. Це – активісти, волонтери, репрезентанти різних громадських організацій, ті, у власний час, безкоштовно і не за партійною спонукою пікетує, надає медичну допомогу, розшукує зниклих студентів, розселяє по квартирах і хатах своїх братів по класу  із Сум і Львова, Чернігова і Хуста… Ці люди вже, може, і самі того не усвідомлюючи,  «вийшли» з логіки ринку і партійних брендів. Так витворюється соціальний простір для реального і живого соціального руху в Україні (тобто – визвольного, а не марксистсько-ленінського, бо події останніх тижнів з неймовірною переконливістю довели: більшовизм як політична течія в Україні – мертвіший за мертвого). Якщо вже шукати визначень, то цей рух може бути названий неонародницьким, бо спирається він на класичні драгоманівсько-народницькі концепти, найпершим з яких – пряма демократія поза контролем держави. До речі, боси дуже чітко «вловили» ці настрої: з їхніх промов зовсім позникали всі донцовські шняги про «провід», «плебс» і «голоту», натомість раніше табуйоване слово «громада» міцно прописалося в їхньому лексиконі. У цьому «Громадському секторі» праця для соціальних активістів не просто бажана, а життєво необхідна. Звичайно, його є за що критикувати – але критикувати, будучи його частиною, а не стоячи на узбіччі і проголошуючи абстрактно правильні гасла, які нікого і ні на що не сподвигнуть. Майданівське гасло «Разом – і до кінця» тут буде найдоречнішим.

– тренд насильства.

Його «вкинув» В.Ф., аби паралізувати страхом безпартійний Майдан. 1 грудня Корчинський (якого підтримали також щирі та ідеалістичні люди, але ситуацію форматували не вони) «продавав» не так вже Януковичу, як Путіну насильство, аби, з одного боку, дискредитувати протест і знищити його публічно-громадський простір (тому громада Майдану цей штурм і не підтримала, і зовсім це не свідчить, що люди там – боягузи: боягузи не стоять вночі, очікуючи на штурм «Баркута»), з іншого, навести на Яника міжнародні санкції і зробити його повним рабом Вови «Пітерского».

– тривале публічне приниження влади.

Стояння перед Адміністрацією і Кабміном впродовж багатьох днів, перекриття «живими» пікетами під’їздів – це не топтання на місці. Це – публічне «опускання» начальників найвищого рівня, і, до речі, тактику цю розробили зовсім не партійні вожді, а громада Майдану, яка хоче діяти саме в такий спосіб, бо саме так простір соціальної боротьби «напряму» перетинається з простором владної вертикалі. Так, звичайно, міністри увійдуть підземними ходами, але господарі становища так не повинні входити. Якщо так триватиме і надалі, якщо люди у стоптаних черевиках і надалі перед телекамерами безкарно принижуватимуть людей у взутті із крокодилячої шкіри, бюрократи середньої і нижчої ланки просто перестануть виконувати розпорядження тих жалюгідних персонажів, які у себе під носом «порядок» не здатні навести.

Назагал же, із наступаючим незабаром 2017-м усіх нас, шановна громадо.

Олександр Хоменко, «Заграва».

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)