bulbinskyМы перепечатываем рассказ о замечательном человеке, Борисе Ивановиче Бульбинском, революционере-подпольщике, отсидевшем 15 лет в “советских” тюрьмах за распространение листовок с призывами к пролетарской революции против госпосдствовавшего в Советском Союзе государственного капитализма. Желающие подробнее узнать о Бульбинском  могут прочитать большую статью К истории классовой борьбы в СССР” , содержащую подробный пересказ воспоминаний Б.И. Бульбинского “Пролетарское дело”  (сами воспоминания сейчас в интернете недоступны). Также мы можем порекомендовать блог , на котором размещены статьи Бориса Ивановича, написанные в 2011 – 2013 годах.

История — область, за которую происходит борьба между различными классами. Участники прошлых классовых боев давно лежат в земле, но память о них вдохновляет представителей их классов. Угнетатели хотят навязать угнетенным свой образ прошлого, чтобы те считали, что мир изменить невозможно, революции никогда не приводят ни к чему хорошему и что единственное, что можно делать — это покорно терпеть. В противовес им историки, стоящие на стороне угнетенных классов, утверждают, что хотя ни одна из революций прошлого не увенчалась полным успехом, они не были напрасны и без них развитие общества было бы невозможно.

История Украины имеет ту особенность, что со стороны угнетателей за контроль над сознанием трудящихся борются две мифологии — русско-имперская и украинско-националистическая. Согласно первой, Украины вообще не существует, а есть недоразумение и результат происков то ли немецкого Генштаба, то ли жидовского кагала. Согласно второй, Украина существует со времен ариев и даже немного раньше. Согласно первой, Мазепа — изменник русскому царю, согласно второй Мазепа — великий герой украинского народа, того самого народа, который он 30 лет продавал и подавлял, верой и правдой служа московскому царю. Согласно первой, Советский Союз — это наше светлое прошлое, согласно второй — Октябрьская революция — источник всех бед Украины в 20 веке.

Мифологии не всегда выдумываются с нуля. Они говорят часть правды, но часть правды в отрыве от всей правды— это ложь. Так обстоит дело, например, с вопросом о сопротивлении СССРовским порядкам. Украинские буржуазные националисты замалчивают преобладание левых, социалистических настроений в УПА (с 1943 года) и в антисталинистских подпольных группах 1950-1960-х годов. Что уж говорить, если подпольная группа, которую в конце 1950-х годов создал очень поправевший потом Левко Лукьяненко, называлась Украинский рабоче-крестьянский союз и стояла на позициях украинского национал-коммунизма.

Этой мифологии относительно истории сопротивления правящему классу в СССР надо противопоставить изучение правды. Правды о таких людях, как марксист — антисталинист Борис Булибинский и как погибший в 1984г. в лагере анархо-синдикалист и хороший революционный поэт  Юрий Литвин. О людях, которые боролись против эксплуатации рабочего класса «советской буржуазией» совсем не ради того, чтобы она сменилась еще более безудержной эксплуатацией все того же рабочего класса уже откровенно антисоветской буржуазией.

У свої 80 він живе без телефона, телевізора і не ходить на вибори. Борис Іванович Бульбінський 16 років мешкає у підвальному приміщенні в центрі Острога,  не втрачаючи оптимізму, енергії  і почуття гумору, які допомогли йому впоратись із складною травмою – переломом шийки стегна. Він кульгає, всміхається  і жартує, що його життя – це справжня казка. При цьому борець проти сталінського режиму 10 років життя в  халупі  з соломяною стріхою називає романтикою…

 

В 10 класі вигнали зі школи

Що таке бідність він знав з дитинства. Уродженець  села Вілії Острозького району  і односельчанин знаменитого Миколи Островського згадує, що тоді свиней просто не годували, бо нічим було, а пасли на лугах.

 – Це були гончі свині – довгоногі і гостроспині, сало на них не росло, а хрюкання було схоще на виття голодних собак, – каже Борис Бульбінський. Пригадує, як батько відмовився прийняти католицизм у 1939 році, як у війну на очах згоріла  рідна хата…

У 1945  Борис з батьком переїхав до Острога і потрапив у світ „старої російської інтелігенції”, де вільно критикували сталінський режим. 16-річний хлопчик почав читати твори Леніна і дійшов до аксіоми: сталінська партія – антипод ленінської. Вона не комуністична. Вже тоді Борис, будучи кращим учнем школи і кандидатом в медалісти, свідомо протестував проти вступу в комсомол. Бо бачив, як комсомольці допомагають в каральних операціях держбезпеці, беруть участь в обшуках. Адже, за його словами, 1949 рік був малим 1937 роком. Такі погляди і зробили з нього “антирадянського наклепника” і “ворога народу”. В 10 класі Бориса Бульбінського виганяють зі школи за політику. Вигнали з роботи і батька: не зміг виховати свого сина, значить і інших не зможе.

  • Як відбулося моє поновлення у школі я не знаю, до мене поставились як до воскреслого покійника, – продовжує співрозмовник. – Якась казка. Але одну трійку в атестат таки вліпили, аби залишити мене без медалі. В серпні я відмінно здав вступні  екзамени в Рівненський педінститут… та 1 вересня у списках студентів себе не знайшов. Директор вузу це пояснив так: „Нам не потрібні ваші п’ятірки, нам потрібна відданість”.

    А сталінську стипендію не дали

Будучи у „чорних списках”, Борису Бульбінському таки вдалося вступити у 1951 році до Кременецького  педінституту – знову казка, за його словами. І тут він став кращим студентом та отримував підвищену стипендію. А ось отримати  сталінську, на яку його висунули, знову завадили його погляди.

– Якось мене викликали в МГБ, де зі мною вели бесіду 12 годин. Пропонували стати сексотом – стукати на викладачів. Обіцяли блискучу кар’єру, навіть у перспективі міністерське крісло. Але я сказав „ні”. Розумів, що їм потрібні були не відмінники, а сексоти, – згадує острожанин. – Мене виключили з вузу. Згодом відновили, та від аспірантури я відмовився. У мене була інша аспірантура – пролетарська.   

Її Борис Бульбінський проходив на Поліссі, де працював вчителем. Там він розповсюджував свої листівки із закликами до повалення державного устрою. За це і отримав 10 років таборів у Мордовії. Він тяжко працював у  шлакоблочному цеху, де на зароблені 10 рублів у місяць  міг купити штучного маргарину і цукерок – подушечок. І це для нього теж було  казкою!

Даєш 100-рубльовий мінімум!

І хоча термін ув’язнення зменшили удвічі – він відсидів лише 5 років, вже через рік життя на свободі його знову засуджують на 10 років. Цього разу за розповсюдження прокламацій з вимогами ввести в країні 100-рубльовий мінімум зарплати (тоді він був 30 рублів, а кілограм масла коштував 3.50 і в країні панував напівголод). До речі, листівки протестант „народжував” сам: вирізав штамп і друкував резинографічно. Сам і розповсюджував навіть за межами Рівнещини – у Донбасі, Житомирі. При цьому у нього знайшлася маса добровільних невідомих помічників.

На мене знову завели справу, яка складалася із 8 томів протоколів читачів листівок, – продовжує острожанин. – Для мене це був один із найяскравіших спогадів життя: моя справа була підхоплена однодумцями. І хоч тоді мені пояснювали, що для підвищення зарплат нема економічних підстав, вже через рік Хрущов таки збільшив той мінімум удвічі – до 60 рублів. А це вже була і моя перемога у пролетарській справі, про яку я дізнався знову у Мордовії.

Після звільнення Борис Бульбінський  довго працював на цегельному заводі, жив на приватній квартирі. Підприємство будувало 16 квартирний будинок  для своїх працівників, де він мав отримати житло. Та минуле знову перекреслило майбутнє – квартира йому не дісталась. Він придбав за 400 рублів розвалюху під соломяною стріхою, у якій пали – не пали, температура більше 0 градусів взимку не піднімалсь.

Так я жив 10 років, щодня пішки 50 хвилин дістаючись на роботу, – всміхається чоловік. –  В 1992 році я був реабілітований. А підвал, в якому нині мешкаю, теж дістався мені дивом. Люди, які жили тут сказали мені, що будуть вибиратися. Я пішов до  мера і він віддав мені це житло.  

 

А жінки були в антрактах між ув’язненнями”

Історик в душі, Борис Бульбінський до 1993 року працював у музеї, звідки і вийшов на пенсію.  В 1997 році написав автобіографічну книгу „Пролетарська справа”, видати яку пощастило лише через 10 років.

Сьогодні у свої 80 він залишається життєлюбним  оптимістом, адже зміг повернутися до нормального життя після важкої травми  – перелому шийки стегна. За порадою свого друга-медика Клима Спаського, він не став лежати вдома як наказували лікарі. А вже з четвертого тижня  зняв гіпс і почав ставати на хвору ногу, розходжуватись. Сьогодні ті, хто лежав з ним з аналогічними травмами і щзначно молодші,  ходять на милицях. Він же ходить не кульгаючи.

Невже ви отак все життя одинаком прожили? – не втримуюсь, щоб не запитати.

Ну,  жінки були в антрактах між ув’язненнями, – відповідає жартуючи. – Одна була ладна навіть чоловіка покинути і чекала, поки я добуду свій термін. Але що міг запропонувати жінці вчорашній політв’язень без кола і двора?

Нині у  реабілітованого своя 2 разова система харчування. Вранці виноград і мясний бульйон – вода, сіль і свіже м’ясо. Ввечері  – помідор з олією і 2 яйця, підсмажених на салі.  На зиму  виноград  замінює  квашеною капустою.  З 10 травня до 25 серпня він п ’є  воду з крана,  а потім переходить на „ Майский” чай.

– Він справжній, крупнолистовий  і має запах дитинства, – ділиться чоловік.

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 10.0/10 (1 vote cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: +1 (from 1 vote)
ГУЛАГ замість міністерського крісла, 10.0 out of 10 based on 1 rating