arhaikaОригинал статьи находится здесь

«Без верби і калини нема України».

Народне прислів’я

Нещодавно набули чинності відомі закони про декомунізацію. Їх уже надрукували в «Голосі України», тобто, можна сприймати їх як доконаний факт. Щоправда, ходять чутки, що будуть вносити певні зміни, коректувати вже прийняті закони, але ми не знаємо коли це буде, в якому обсязі, і, чи відбудеться це взагалі.  Нас тут цікавлять не скільки юридичні тонкощі прийнятих законів, скільки їхній ідеологічний зміст: що вони, власне, означають для нашого суспільства? На це питання ми і постараємося відповісти.

Спершу варто звернути увагу на дуже важливу деталь. «Широко відомий у вузьких колах» філософ-неомарксист Еріх Фромм у своїй епохальній праці «Мати чи бути» звернув увагу на прецікавий феномен політичної релігії. Він розрізняє поняття ідеології та політичної релігії.  Ідеологія для нього- це зовнішня оболонка, видимість. Політична релігія- це суть. Ідеологія широко декларується, політична релігія зазвичай залишається за лаштунками. Коріння цього підходу віднаходимо у Карла Маркса, із його відомим твердженням, що «ідеологія- це хибна свідомість».

Що ж ми маємо в нашій країні? З одного боку тоталітарне комуністичне минуле, з іншого- світле демократичне європейське майбутнє. Принаймні, так про це кажуть по телевізору. Насправді ж, тут класична ситуація зіткнення двох політичних релігій. Як ми знаємо: «святе місце пустим не буває», «Король помер. Хай живе король!». От лише не варто «клювати»  на обгортку,- цими політичними релігіями аж ніяк не є комунізм та демократія. Це, всього-навсього,  ідеології, тобто «хибні свідомості».  Справжня суть криється за лаштункам. Пам’ятники Леніну аж ніяк не є втіленням ідеалів комунізму, а їхнє повалення не є торжеством ідеалів демократії.

Насправді ж, під маскою комунізму та марксизму-ленінізму ховався комплекс практик, ідей та уявлень, які я називаю «совєтизмом». Це є окремий світогляд та суспільна практика, що включає в себе марксизм та комунізм як  окремий, хоч і досить важливий складник, але ним далеко не вичерпується. Найповнішого втілення цей феномен досягнув у Північній Кореї, де після 1991 року було зачищено останні залишки марксизму-ленінізму на користь самобутньої ідеї «Чучхе». Насправді ж, «совєтизм» є формою російського націоналізму на певному історичному етапі. Це є більш прогресивна форма російського націоналізму індустріальної доби, що в ході громадянської війни здобула впевнену перемогу над архаїчною і відсталою формою російського націоналізму, що була втілена в білогвардійському русі. Червоний націоналізм переміг білий націоналізм. Буржуазний націоналізм (російський аналог якобінства під назвою більшовизм) переміг напівфеодальний націоналізм «білих».

Ідеї «совєтистів» не мають нічого спільного з комунізмом. Їх абсолютно не цікавить доля робітників і селян у Радянському Союзі, яким там жилося не дуже весело. Їх більше цікавить велич держави, якої всі боялися.

Що ж ми маємо з іншого, «антикомуністичного», боку? Виглядає все дуже поважно: демократичні цінності гуманізму і плюралізму думок беруть гору над жахливими цінностями тоталітаризму. Але тут виникає ряд дуже цікавих запитань. Наприклад, чому гуманістичні європейські цінності дуже часто втілюють голомозі молодики, які під час повалення чергового пам’ятника Леніну кричать «Слава нації! Смерть ворогам!»? Хороші європейські цінності… Ще один цікавий момент. Дуже багато постаментів від скинутих пам’ятників Леніну фактично вже перетворилися в нові пам’ятники, – пам’ятники «українізму». Принаймні, я це так називаю. Там малюють тризуби, орнаменти вишиванок, контури карти України в жовто-синіх кольорах. Я ще ні разу не бачив, щоб на постаменті скинутого пам’ятника Леніну було написано хоч слово про демократію, або було намальовано символіку Євросоюзу. Тобто, ми бачимо, що ці всі розмови про позбавлення від тоталітарного минулого, а натомість встановлення відкритого суспільства і плюралізму думок – це теж ширма. Найактивніші ентузіасти «декомунізації» зазвичай досить прохолодно ставляться до «м’якотілого» Євросоюзу з його «європейськими цінностями».

Насправді, ці речі є досить очевидними для будь-кого, хто сам не є затятим адептом «совєтизму» або «українізму». І, якби сенс статті полягав у тому, щоб просто звернути на це увагу, то можна було б і не витрачати Ваш, шановний читачу, час. Ми ж спробуємо розібратися у глибинних відмінностях між ідеологіями «совєтизму» і «українізму». Адже це не лише питання історичної ваги, але й питання нашого майбутнього.

Як на мене, художнім втіленням «українізму» є досить відомий фільм «Поводир». Тут вся його глибинна суть виявлена найбільш чітко і випукло. Не буду детально зупинятися на сюжеті фільму, адже той, хто бачив – і так пам’ятає, а хто не бачив – тому не буду псувати задоволення від перегляду. Розгляньмо лише сутнісні моменти. Фактично, весь задум фільму зводиться до прославлення архаїчної селянської України, де люди ходили у вишиванках, солом’яних брилях, їздили на підводах, жили у хатках-мазанках під солом’яною стріхою, ходили до церкви і слухали бандуристів. І от, із півночі прийшли більшовики, які захотіли всю цю селянську ідилію зруйнувати. Хочу зазначити, що фільм, насправді, не є таким поганим, як може здатися. Там дуже добре показано українських націонал-комуністів, а також російсько-націоналістичну суть сталінізму.

Тут хотілося б згадати інший фільм, а саме,- «Звенигору» – картину Олександра Довженка, зняту за сценарієм поета-футуриста Михайля Семенка в 20-их роках. Якісь воістину містичні ниті зв’язують ці два фільми. Вони знаходяться, ніби-то, у внутрішній полеміці між собою. Хоч їх відділяє відстань довжиною майже в ціле століття. Можливо Олесь Санін, – режисер «Поводира»- свідомо полемізував із Довженком та Семенком. До речі, Михайль Семенко зображений епізодично у «Поводирі», його грає Сергій Жадан. Суть «Звенигори» повністю протилежна до суті «Поводира». Там надзвичайно гостро та іронічно критикується утопія хуторянської України. Основна ідея фільму полягає в тому, що український патріот це не той, хто хоче зберегти хатки-мазанки і вишивані сорочки. Адже, за цим етнографічним фасадом криється страшна бідність, неписьменність, смертність від хвороб, які елементарно лікуються. Та й кобзарі, насправді, були в такій пошані саме тому, що неписьменні селяни лише через кобзарів могли пізнавати свою історію. А справжній патріотизм полягає у футуристичній спрямованості до індустріалізації, осучаснення, модернізації України.

І тут ми вже від історичних відступів переходимо до реалій нашого часу. З 1991 року Україна поступово переходить зі стану індустріальної, до стану індустріально-аграрної, а в найближчі пару років уже аграрно-індустріальної країни. В найближчому ж майбутньому (10-15 років) ми вже станемо повноцінною аграрною країною. За більш розгорнутим поясненням цієї теми можна звернутися до оцих статей із «Дзеркала тижня» та Вікіпедії. Відповідно, модерністична індустріальна ідеологія більшовизму, з її романтикою заводських труб і космічних польотів уже не на часі. Тоді ж як вишивані сорочки і хатки-мазанки значно більше пасують до реалій аграрної країни.

Тут варто додати, що подібний стан справ не є якимось суто українським феноменом. Архаїзація суспільної свідомості після розвалу СРСР спостерігається у переважній більшості колишніх союзних республік. Звісно ж, вона  напряму пов’язана з деіндустріалізацією, а, відповідно, занепадом науки і освіти. Яскравим прикладом є путінська Росія, або ідеальна модель путінізму – кадирівська Чечня. В Чечні не залишилося і сліду від тієї соціал-демократичної світської держави, що була на початку 90-их, за часів президентства Джохара Дудаєва. Зараз це середньовічне феодальне ханство, в якому практикується викрадення неповнолітніх наречених. В Росії теж відбувається поступове скочування в середньовіччя, ознаками чого є політизація православ’я, боротьба з «євросодомом» та фактична реабілітація царизму. Тоді ж як апогею ці тенденції досягли в так званій «Новоросії». «Новоросія»- це втілення мрій російських білогвардійців та їхніх сучасних послідовників. Офіційна релігія православ’я, георгіївські хрести, козаки, ікони Миколи ІІ.

Тобто ми бачимо, що російський націоналізм існує у двох версіях: реакційній (цар, козаки, ікони) та більш прогресивній («Ленин, партия, комсомол»). То українська національна ідентичність, фактично, зведена до вишиваних сорочок. І в цьому є свої причини. Адже обидві спроби побудувати сучасну, як зараз люблять говорити- «європейську», національну ідентичність відбувалися під червоним прапором. Перша спроба- це українізація, «розстріляне Відродження» 20-их років. Друга спроба- це шістдесятництво. Обидві були вкрай вороже налаштовані до хуторянства. «Європа чи Просвіта?» запитував Микола Хвильовий.  Обидві спроби українізувати УРСР провалилися через імперську політику Москви.

Ця стаття писалася не для того, щоб покепкувати з «вишиватників» та «брильоносців». В більшості своїй, вони аж ніяк не є поганими людьми. Проблема полягає в тому, що вишиванка і бриль- це ознака відсталої аграрної країни Третього світу. Німецькі солдати в часи Другої світової дуже любили фотографуватися в наших хатках-мазанках поруч із українськими жінками і чоловіками в домотканому одязі. Нинішні німецькі пенсіонери теж охоче фотографують зулусів у народному одязі, під час туристичних поїздок у Африку. Після введення ринку землі та остаточного знищення залишків радянської промисловості, а, відповідно, й освіти та науки, Україна сама перетвориться в африканську країну, лише на європейському континенті.  Радянські ж мозаїки з космонавтами, певно, стануть сприйматися неграмотним населенням як образи древніх богів. І тоді нам знову прийдеться вирішувати старі проблеми. І тоді знову стануть актуальними ідеї модернізації, футуризму, прориву в майбутнє. І з такою ж завзятістю, як українці зараз люблять носити вишиванки, з такою ж завзятістю вони й захочуть їх позбутися. Як це вже було в 1917 році…

В культурному полі аналогічна ситуація. Поки українська культура буде залишатися хуторянською та архаїчною – вона завжди буде вторинною стосовно сучасної і міської російської культури. Як це і відбувається понині. Хоча, в аграрній країні африканського типу великі індустріально-наукові міста не потрібні. Тому, колишні їхні мешканці, змушені мігрувати до села, щоб не померти з голоду, зможуть асимілюватися в українську культуру. Тоді мрії Ірини Фаріон та всієї хуторянської інтелігенції нарешті збудуться.

Олександр Січкар

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 9.0/10 (1 vote cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)
Декомунізація чи архаїзація?, 9.0 out of 10 based on 1 rating