levko-maystrenkoПродолжая публикацию  дискуссионных материалов о экономической программе социалистической революции, мы перепечатываем с сайта vpered.wordpress.com  начале 1950-х годов  дискуссию начала 1950-х годов между  двумя украинскими революционными социалистами – Иваном Майстренко и Всеволодом Голубничим. К статьям, написанным в ходе этой дискуссии, отчасти примыкают по смыслу публикуемые нами здесь же статья Голубничего “Про накопление капитала” (1957 год) и статья Майстренко “Попробуем заглянуть в завтрашний день” (1983 год) 

В начале 1950-х годов и Майстренко, и Голубничий были лидерами небольшой эмигрантской группы “Вперед” – самой левой организации  украинской эмиграции. После Второй мировой войны на Западе оказалось большое количество выходцев из подсоветской Украины, которых отталкивали реакционность и реставраторство старых эмигрантских политических партий и которые были убеждены, что дальнейшее развитие Украины после свержения сталинского режима должно основываться на учете прогрессивных достижений “советского” периода. Считавшие так люди создали в 1947 году Украинскую революционно-демократическую партию (УРДП). Через год УРДП раскололась на бОльшую, буржуазно-демократическую часть во главе с поэтом, писателем и публицистом Иваном Багряным, и  левое, социалистическое меньшинство, начавшее издавать газету “Вперед. Український робітничий часопис”. Лидерами группы “Вперед” были  Иван Майстренко (1899-1984) и Всеволод Голубничий (1928-1977).

Иван Майстренко был участником Великой революции 1917-1921 годов, активистом Украинской коммунистической партии (боротьбистов), в середине 1920-х годов вступил в КП(б)У, был репрессирован сталинским режимом, в ходе войны оказался в Германии. Он был убежден, что строй, восторжествовавший в Советском Союзе, является не социализмом, а государственным капитализмом.

Всеволод Голубничий принадлежал к другому поколению, и оказался в эмиграции совсем еще молодым человеком. Тем не менее с авторитетным лидером своей эмигрантской группы он спорил  на равных. В ходе дискуссии Иван Майстренко отстаивает точку зрения, что “рыночный социализм” является единственной возможной альтернативой и сталинизму и частному капитализму, тогда как Голубничий высказывается за демократическое плановое хозяйство и доказывает, что рынок неизбежно ведет к капитализму. Дискуссия представляет интерес и по сей день, хотя некоторые идеи, обусловленные уровнем развития техники того времени, сегодня звучат  наивно (предложение Голубничего, чтобы план развития народного хозяйства на ближайший год печатался толстой книгой, которая выдавалась бы каждой семье! – компьютеров еще не было). 

Статьи во “Вперед” печатались так называемой “скрипниковкой”, отличающейся от современного украинского правописания.

Вс.Фелікс (Всеволод Голубничий)

Вс.Фелікс (Всеволод Голубничий)

Плянова й вільна економіка.  Порівняння

Тридцять п’ять років революції й большевицька диктатура внесли корінні зміни в економічну структуру України і всіх підсовєтських націй. Такі ж зміни відбуваються тепер в країнах сателітах. Дещо з тих змін носить тимчасовий характер, дещо міцно вкорінилось в господарську практику народів. Майбутній господарський устрій України після скинення большевицької диктатури повинен привертати думку української еміґрації. В УРДП давно вже ведеться дискусія на цю тему. Частково також провадить її редакція «Вперед» зі своїми читачами. Але ті дискусії були корисніші для української визвольної думки, якби вони велись відкрито в пресі. Ми таку спробу тепер робимо, вміщуючи в порядку дискусії статті двох авторів «Впереду».

Редакція

В моїй статті «Сучасна економіка СССР» («Вперед» ч. 5-6, 1951) я писав, що пляновість дає багато можливостей і «в цьому відношенні і совєтська економічна система державного капіталізму має великі переваги перед капіталізмом приватним». Це викликало заперечення деяких читачів, які пишуть, що моя теза не доведена. В цій статті я й хочу обґрунтувати її. Само собою, я не говорив і не збираюсь говорити, що «краще». Це не було й не є моїм завданням. Бо дехто думає, що раз я говорю про економічну перевагу системи державного капіталізму супроти приватного, значить вона краща. Наша ціль тільки встановити закони розвитку, а що краще й куди йти, то вже витікатиме з тих життєвих можливостей, які ми вивчаємо. Найголовніше, щоб люди не орієнтувались на засуджені історією шляхи.

Наша ціль — порівняння систем, а не країн. То ж нас цікавитиме не те, скільки напр. нафти видобувається в Румунії порівняно з Іраном, а якими темпами зростає той видобуток. Бо потужність економічної системи виміряється насамперед динамікою розвитку її продукційних сил. Отже, розглянемо й порівняємо динаміку розвитку продукційних сил СРСР і США, як найчільніших представників двох систем. Візьмемо насамперед темп зросту національного прибутку цих країн за період 1913-1949 рр.

Національний прибуток, як відомо, є сума чистої продукції економіки даної країни за один рік (валова продукція мінус кошти виробництва).

В наведеній нижче таблиці ч. 1 порівнюється національний прибуток СССР і США. За основу взято 1926 рік, який умовляємось вважати за 100%. З таблиці видно, що в США національний прибуток за період 1926-1949 збільшився трохи більше ніж в два з половиною рази, в СССР у вісім разів. Це значить, що продуктивність економіки СССР за ці 23 роки зростала майже в чотири рази швидше, ніж продуктивність економіки США. Це стосується очевидно економіки в цілому, бо окремі галузі розвиваються швидше або повільніше. Напр.. в СССР дуже відстає консумційна промисловість, зате швидкими темпами зростає продукція засобів виробництва. Наведене число — «майже в чотири рази швидше» є пересічною мірою динаміки зросту продуктивности економіки СССР.

Якщо приглянемося уважніше до таблиці ч. 1. то перед нами постає ясна картина: починаючи від 1926 року совєтська економіка йде вгору, жодних ухилів чи коливань суттєвого значення в кривій її розвитку немає. В цей же час американська економіка йде зигзагами, лінія її розвитку поламана, її б’ють і затяжні кризи (1931-1938 рр.). Бачимо також, що сприяє розвиткові американської економіки (1940-1949 рр.): це війна й її наслідки. Але ми ще прийдемо нижче до розгляду сил, що рухають економіку обох країн. Тут хочемо застерегтися, щоб нам не закинули, що ми вибрали для порівняння «ненормальний» період в економічній історії США, а саме — період кризи, і в такий спосіб впливаємо на висновки. Але ми вибрали тут до порівняння кращий період в історії США. Бо якщо б ми заглянули в попередній період, наприклад — проаналізували б зріст національного прибутку США за 1901-1918 рр., то побачили б ще гіршу картину, бо в тому періоді національний прибуток США навіть не подвоївся. А перед 1901 роком, на жаль, статистичні дані про національний прибуток США не публікувалися взагалі.

Національний прибуток СССР вирахувано в постійних цінах 1926-1927 рр.. тобто, враховано також зміни в вартості грошей. Прибуток же США вирахувано в цінах кожного окремого року й інфляційні тенденції не враховано. Якщо врахувати ці інфляційні тенденції, то прибуток США в дійсності ще менший. Звертаємо також увагу, що джерела до таблиці не совєтські, а признані закордоном.

Національний прибуток СССР вирахувано в постійних цінах 1926-1927 рр.. тобто, враховано також зміни в вартості грошей. Прибуток же США вирахувано в цінах кожного окремого року й інфляційні тенденції не враховано. Якщо врахувати ці інфляційні тенденції, то прибуток США в дійсності ще менший. Звертаємо також увагу, що джерела до таблиці не совєтські, а признані закордоном.

Це про загальну картину динаміки зросту продуктивности економіки СССР і США. Як-щоб ми схотіли порівнювати динаміку економічного розвитку СССР з розвитком сучасної Англії, Франції чи будь-якої іншої «великої держави», то картина була б зовсім вражаючою. Національний прибуток наприклад Англії за останні 50 років в середньому не перевищує прибуток 1900 року. Це говорить за те, що економічний розвиток Англії вже зупинився і сьогодні вона живе як той дядько на трьох гектарах «трудової власности», тобто,— продукує рівно стільки, щоб не вмерти з голоду, — це в кращому випадку. А ще інакше (і це видасться ближчим до правди) живе з позичок, подарунків та інших подібних застриків «економічних гормонів».

Загальна динаміка розвитку продукційних сил має відображення і в окремих галузях економіки. В таблиці ч. 2 ми порівнюємо видобуток провідних індустріяльних галузей — чавуну й сталі в СССР і США в період 1940-1950 рр.

holubnichy-table-2

Продукція США подана в т.зв. «коротких тоннах»

 

З цієї таблиці бачимо, що коли в СССР в 1950 р. продукція сталі зросла порівнюючи з 1940 роком на 48,6%, а чавуну — на 28,7%, то в США продукція сталі знизилась на 6%, а чавуну — на 2,7%. При цьому не треба забувати, що СССР пережив страшну руїну війни, в тон час, як США протягом війни тільки процвітали. В післявоєнному періоді 1945-1950 рр. продукція сталі в СССР в середньому зростала щороку на 4,2 млн. тон. Продукція сталі з США в цьому ж періоді раз зросла й двічі впала, залишившись в 1949 р. на 2,2 млн. тон нижчою, ніж в 1945 р. Такий стан логічно приводить до висновку, що коли в США протягом найближчого часу не станеться суттєвих змін, то за 18 років, тобто — біля 1968 року, СССР пережене Америку в видобутку сталі. Над важливістю цього висновку спинимось нижче.

Ми розглянули й порівняли динаміку розвитку продукційних сил СССР та США і прийшли до висновку, що продукційні сили СССР розвиваються в майже чотири рази швидше, ніж продукційні сили Америки. Оце є перший доказ того, що совєтська економічна система має переваги перед економічною системою США. Тепер розглянемо саму систему обох країн, розглянемо рушійні сили розвитку продукційних сил, тобто, відповімо на питання чому продукційні сили СССР розвиваються швидше від американських.

В СССР, як відомо, існує плянова система господарства; в США існує «вільна» ринкова система.

Плянова система господарювання означає розвиток продукційних сил згідно з волею людини. Це є наскрізь раціональна система, де обраховується до дрібнички всі потреби і всі можливості в маштабі цілої держави.

В Держпляні СССР обраховується, наприклад, що для піднесення товарообороту на транспорті в даному році треба випродукувати стільки-то нових паротягів, а для цього потрібно /8/ стільки-то металу й стільки-то робочої сили. Через відповідні міністерства посилається запит про можливості приставки цієї кількости металу на такі от заводи; в металургійних заводах довідуються, чи є можливість випродукувати цю додаткову кількість металу; в школах трудових резервів довідуються про можливість приставки нової робочої сили; в паровозобудівельних заводах з’ясовується за який час і при яких затратах ця кількість паротягів може бути зроблена. І так далі. Після цих підрахунків будують плян. Цей шматок паперу, що має таке велике значення, посилають на затвердження в відповідні держанні органи, де він апробується й проголошується законом. Коли плян стає законом, тоді вся економічна машинерія іде в хід: сталевари продукують потрібну кількість металу; міністерство транспорту відправляє цей метал по призначенню; міністерство трудових резервів посилає потрібну кількість робітників; паровозобудівні заводи починають виконувати плян… Плян є закон і його переступити не можна. Це є механізм, де пружиною є людська воля й розум.Інша справа є — чия це воля й розум, тобто — хто ті люди, що керують розвитком продукційних сил СССР. В усіх попередніх наших статтях ми завжди торкалися цього питання. Висновок був і є один: тим розвитком керують не робітники, а бюрократія. В останньому «Впереді» ми аналізували реформу управління колгоспів. Там сказано ясно, хто і як керує розвитком продукційних сил сільського господарства СССР. Не зважаючи на свої переваги, не зважаючи на велетенські успіхи,  фактом є що

совєтська економічна система існує не для трудящої людини, а навпаки — трудяща людина є додатком до совєтської економічної системи

Саме в цьому й полягає найбільша слабість економіки СССР. Здасться, можна було б подумати, що економічна система, керована волею й розумом людини, є вічна, їй не загрожують ніякі кризи, ніякі внутрішні перешкоди. Але така думка може з’явитися лише тоді, коли брати цю систему як абстракцію, як теоретичну умовність, відорвану від дійсности. Дійсність же говорить про щось протилежне. Тому, що такою системою не керують самі трудящі-продуценти, ця система закономірно й неминуче стоїть під загрозою, що продукційні відносини, тобто, організація суспільного життя, будуть перешкоджати розвиткові продукційних сил. Ми вже сьогодні можемо твердити, що існування бюрократії уповільнює й гальмує розвиток продукційних сил СССР. Якби трудящі мали свободу, якби вони самі стояли при кермі незалежними державами, а через це й економікою, то темпи розвитку були б не в чотири рази, а може в сорок разів швидшими від Америки. Але. залишаймося тут при аналізі існуючої дійсности. СССР таки розвивається, майже в чотири рази швидше, ніж США, не зважаючи на перешкоду бюрократії, не зважаючи на перетворення трудящої людини в додаток то економіки. Розвивається так швидко тому, що економікою керує ніщо інше, як воля й розум людини, хоч і бюрократа.

Нічого подібного немає в «вільній» ринковій системі. Поперше там немає навіть поняття «треба». В США існує зараз т.зв. Бюро Економічної Мобілізації, що було створене недавно з метою мобілізувати економіку до війни. Суттєвої влади цю бюро не має ніякої. В листопаді 1951 р. голова бюро Вілсон зібрав до себе на народу власників сталеварних заводів і в своїй промові заявив, що продукція сталі в США є абсолютно недостатньою. Вілсонові треба сталі, але власники її дадуть йому тільки тоді, коли він гарантує їм постійні зиски. Як же Вілсон може гарантувати зиски, коли на них він не має жодного впливу, бо на зиски впливає не людина, а ринок. А на ринкові немає попиту на сталь, вона там нікому не потрібна. В дійсності сталь є дуже потрібна, але в тих, кому вона потрібна, немає грошей, щоб за неї заплатити. Щоб Вілсон купив ту сталь, він мусить іти до банкірів і позичати грошей. А банкіри також хочуть мати зиск і вимагають проценти на позичку. В даному випадку, Вілсон являє уосіблення американської держави і він. тобто держава, має право накласти нові податки на населення, щоб зібрати гроші на купівлю сталі. Але податки на населення можна накладати лише до якоїсь межі. Тимчасом, поки Вілсон з державою шукають грошей на купівлю сталі, власники сталі, бачучи, що Вілсонові сталь дуже потрібна, підносять ціни на сталь, щоб взяти більші зиски. Вілсон кличе на допомогу Бюро по контролі цін, але це бюро має не більшу владу, ніж сам Вілсон. Крім того, і в цьому бюрі, і в Вілсоновому бюрі сидять представники власників сталеварної промисловости, які боронять тих, кого вони репрезентують, і так точиться боротьба за зиски … а сталі не вистачає. Але уявімо, що нарешті якось вони погодились і сталь вже є. Щоб відтранспортувати її до збройних заводів, Вілсон, чи хто інший, мусить іти до власників залізниць. Ті також хочуть мати зиск і вся справа починається з початку. І так далі.

Уявім тепер, що Вілсон не є американська держава, а звичайна приватна особа, власник якогось паровозобудівельного заводу. В якийсь там спосіб на ринку з’являється попит на паротяги і цей приватний Вілсон вирішує їх випродукувати. На ринку він довідується, що ціни на сталь є такі-то. Але тут же на ринок з’являється якийсь конкурент Вілсона, скажімо власник вагонобудівельного заводу. Власники сталі, бачучи, що попит на сталь збільшився, підносять ціну. Через це Вілсон вже не може купити потрібну кількість сталі, а купує менше. А вагонобудівельник мав більше грошей, ніж Вілсон, і купив всю потрібну йому сталь. В наслідок, Вілсон випродукував менше паротягів, ніж «треба», а вагонобудівельник випродукував ту саме кількість вагонів, що «треба». Уявімо собі, що комусь одному треба було паротяги й вагони. І він дістає паротяги менше, ніж потрібно для вагонів. І так далі. Коротше — хаос.

Рушійною силою в цьому хаосі є зиск. Ринок функціонує за законом постачання й попиту, але функцією самого ринку є реалізація зисків. Продукція зменшується залежно від зменшення розміру зиску, бо «нема сенсу» продукувати. Зиск збільшується, якщо збільшується попит на продукцію. Але попит може збільшуватись лише при умові, що існує спроможність платити той зиск.

Якщо поглянути на перспективи економічного розвитку США з точки зору основної рушійної сили її економічної системи, тобто, з точки зору зисків, то ясно постають питання: Звідки можуть з майбутньому приходній зиски. Хто буде мати попит на американську продукцію. Хто має змогу платити за ту продукцію. Попит на продукцію, звичайно, є скрізь і завжди: річ тільки в тім, що не скрізь, не завжди і не всі здібні платити за ту продукцію. Отже, стоїть гостре питання ринків збуту. Не можна сказати, що в сучасної Америки немає ринків збуту, бо ж цілий світ, за винятком совєтського блоку, є сьогодні ринком збуту для американських товарів. Річ тільки в тім. що ці ринки є занадто слабі, щоб бути поважним рушійним фактором для сучасного й майбутнього розвитку американської економіки; купівельна спроможність цих ринків є вичерпана.

Америка є автаркна, тобто, в великій мірі самовистачальна країна, що має власні сирівці й економічно не залежить від інших країн. В цьому відношенні Америку не можна порівнювати з Англією, чи будь-якою іншою країною. Але досвід Америки вчить, що капіталістична автаркія перестає бути автаркією в стадії найвищого розвитку капіталізму: вона узалежнюється від зовнішніх ринків збуту, бо внутрішній ринок перестає бути сам вистачальним. Внутрішній ринок сучасної Америки є теж близький до вичерпання в тому відношенні, що не може більше стимулювати зріст продукційних сил. Про це явно свідчить поразка політиків-ізоляціоністів типу бувшого президента Гувера, яких не підтримав монопольний капітал, що керує політикою в Америці. Про це свідчить і той факт, що монополісти погодились викидати «задарма» свою «зайву» продукцію в Европу й Азію в формі Маршалового пляну та «Четвертої Точки» Трумана, хоч Европа й Азія не мають вже нічого, крім політичної незалежности, щоб платити за цю «допомогу». Але смішно було б думати, що американські монополісти відмовляться від зисків і даром віддадуть свою продукцію. «Філантропія» тут проста: в Італію відправлено кілька сот тисяч тон масла по 17 центів за фунт, в той час, як на нью-йоркському ринку фунт масла коштує 90 центів; якби ота кількість харчів і всяких інших продуктів і товарів, що були «даром» послані в Европу й Азію, залишились в США на внутрішньому ринку, то вони понизили б ціни на ні товари в Америці і тим зменшили б рівень зисків, що їх одержують зараз підприємці від продажу тих товарів на внутрішньому ринку по високих цінах. Іншими словами, за Маршалів плян заплатила зиски не Европа, а американський консумент. Але перманентно тиснути на консумента теж не можна. Це ж ясно.

Ми говоримо весь час про перепродукцію, про вичерпання ринків, про постійне зменшення попиту і т.д. лише у відношенні до зисків. Тобто, лише для зисків і для системи побудованої на зисках все це є вичерпаним. В дійсності ж смішно говорити про брак попиту на американську сталь, чи про вичерпання ринків для збуту американської пшениці.

Попит на продукцію не може ніде й ніколи вичерпатись. Вичерпується спроможність платити за продукцію, вичерпується можливість творити зиски. А без зиску приватний власник продукувати не хоче…

Судячи по досягнутому сьогодні рівневі розвитку американських продукційних сил та по тій економічній ситуації, в якій ці продукційні сили опинилися, напрошується припущення, що цей розвиток може ще якийсь час крутитись довкола осі досягнутого рівня, але щоб рости постійно вгору в нього вже немає сил. Зиск — це уосіблення продукційних відносин, перешкоджає дальшому розвиткові продукційних сил.

Отже, в той час, як в СССР економікою рухає людська воля й розум, то в США економікою рухає ірраціональне прагнення до зисків. Перший фактор є покищо відносно не вичерпаний. Другий фактор, як ми бачимо, вже вичерпується. Це й пояснює чому динаміка розвитку продукційних сил СССР є більша, ніж США, і це говорить за те, чому совєтська економічна система має переваги перед американською. Аналізуючи вище статистичні дані про видобуток сталі в СССР та США, ми прийшли до висновку, що через 18 років СССР пережене Америку. Що це значить? Це значить, що на протязі наступних 18 років ми будемо /9/ свідками величезних непередбачених перемін в світі.

З сучасною своєю економічною системою Америка не може змагатись з СССР. Сталін, очевидно, теж підрахував це саме, коли в 1946 році в своїй виборчій промові проголосив своєрідний «п’ятнадцятирічний плян» 1950-1965 років: в 1965 р. випродукувати сталі 60 млн. тон, чавуну — 50 млн. т„ нафти — 60 млн. т., вугілля — 500 млн. т. Він не сказав, що в 1965 р. СССР наздожене Америку. Можливо тому, щоб не лякати американців. Можливо з тієї ж причини ось вже рік, як СССР не публікує даних і тексту п’ятої п’ятирічки. Але все говорить за те, що СССР Америку таки наздожене в недалекому майбутньому.

Грудень 1951 р. /10/

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 1-2 (21-22), 1952. — Стор. 8-10.

Ринок і безвласницьке  суспільство

maistrenko (1)

Іван Майстренко

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Я цілком згоден з твердженням Вс.Фелікса, що совєтська економіка розвивається швидшими темпами, ніж економіка найпередовішої капіталістичної країни США. Згоден також, що одною з причин цього є пляновість, яка усуває кризи і всякі інші “простої” та руйнування продукційних сил. Але Вс. Фелікс навіть в цій частині, де він очевидно має рацію, односторонній, отже, й не об’єктивний, і, далі, в самому зіставленні ним економіки СССР і економіки США заложені теоретично спірні поняття. Проблему ринкового й плянового господарства треба всебічно обговорити, щоб тут не було ніякої путанини й непорозумінь.

Підкреслюю, що мої розходження з Вс. Феліксом є суто теоретичні. Стремимо ми до одної мети:

ми противники реставрації в Україні капіталізму, ми віримо, що “принцип суспільної власности, – як каже представник ОУН на Землях, П. Полтава, – стане могутнім рушієм розвитку продукційних сил України”.

Але які будуть конкретні форми того господарства з суспільною власністю, яка буде в ньому функція ринку, в чому полягатиме пляновість і т. д. все те не є ще ясне, хоч його й можна передбачити, бо елементи майбутнього вже існують в сьогоднішній підсовєтській дійсності. Накреслити цей образ майбутнього являє собою не тільки теоретичний інтерес. Цей образ майбутнього відмежує нас, по перше, від минулого, що так буйно розквітає на еміграції в різних течіях реставраторства. По друге, цей образ майбутнього допоможе нам встановити, що в сучасній підсоветській дійсності є переходове й скороминуще, а що є елементом майбутнього.

Петро Федун-Полтава — заступник Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, член ОУН, керівник Головного осередку пропаганди Проводу ОУН

Петро Федун-Полтава — заступник Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, член ОУН, керівник Головного осередку пропаганди Проводу ОУН

Ми розходимось в Вс. Феліксом не в ставленні до пережитків минулого, а саме в отому визначенні – що з сучасного в совєтській дійсності є елементом майбутнього, а що являє кон’юнктурне, переходове явище. Цим я й хочу в цій статті зайнятись.

Вище я сказав, що пляновість є одною з причин швидших темпів розвитку економіки СССР супроти економіки США. Але не єдиною причиною, як ніби витікає з статті Вс. Фелікса. Серед інших причин можна згадати цілий ряд, як напр., ліквідація земельної ренти, що в капіталістичному світі висить тяжким тягарем на народному господарстві. Ліквідація капіталістичної власности, і зв’язаної з нею системи зисків, про яку Вс. Фелікс говорить теж, але тільки в зв’язку з пляном. Ліквідація приватної власности взагалі в умовах СССР має свої позитиви, але ще й до сьогодні має також негативи в формі психологічного чинника (т.зв., за совєтською термінологією, “дрібно-буржуазні пережитки”).

Та найголовішою причиною швидких темпів розвитку советської економіки супроти економіки США, поруч пляновости, є визиск трудящих в розмірах, не знаних в капіталістичному світі.

Покличусь, поки що без статистики, на такий факт. В багатьох галузях советської економіки продукційність праці вже перевищує капіталістичну, або наближається до неї, а зарплатня найнижча в світі. Старі донецькі шахтарі в Бельгії кажуть, що в Донбасі вони давали більший виробіток продукції, ніж тепер дають в Бельгії, а зарплатню мали набагато вищу бельгійської. Після війни рівень техніки в СССР вищий передвоєнного, тобто, й продукційність мусить бути вища, а зарплатня нижча, тобто, визиск збільшився проти передвоєнного. Не говоримо про примусову працю, за допомогою якої головним чином відбудовано за 3-4 роки зруйновану війною Україну.

Темпи розвитку у вільному безвласницькому господарстві були б напевне вищі, ніж у вільному капіталістичному господарстві, але не в сорок разів, як здається Вс. Феліксу, а може навіть менше теперішніх совєтських. Бо тоді робітник і селянин мусіли б діставати за свою працю не теперішню совєтську мізерію, а більше, ніж в найпередовіших капіталістичних країнах, а це дуже занизило б темпи розвитку, хоч, з другого боку, піднеслась би до незнаного в капіталістичних умовах рівня продукційність праці вільного від ВИЗИСКУ продуцента. Але чуда не буває: в основі високої продукційности праці лежить тепер техніка, а не психіка. Вищі темпи розвитку вільного безласницького господарства супроти вільного капіталістичного забезпечували б такі його переваги:

1) відсутність приватної власности на засоби виробництва,

2) пляновість,

3) вища продукційність праці не експлуатованого ніким продуцента.

А перевага супроти бюрократичного плянового совєтського господарства полягала б у:

1) політичній і соціялній свободі,

2) відсутності визиску,

3) заміні бюрократичного плянування вільним, демократичним плянуванням.

На жаль, на мінусах бюрократичного плянування Вс. Фелікс не спинився і тим ніби переніс його й на майбутнє вільне безвласницьке суспільство.  Що з теперішнього совєтського плянування увійде в плянування майбутнього вільного безвласницького суспільства і що буде відкинуте? Визволення людини з-під влади держави радикально змінить систему майбутнього плянування. Плянування буде служити людині, а не державі. Розшифруємо, що це значить і до чого веде.

Визволення людини з-під влади держави означає в економічному відношенні свободу найму на роботу й звільнення з роботи, свободу виходу й невиходу на роботу в любий день, свободу пресування й переселення куди хто хоче. Свободу купувати що хто хоче, де хоче й за яку хоче ціну. Свободу вимагати (індивідуально й організовано) від господарських органів ту кількість товарів і такої якості, яку тільки спроможний спожити консумент. Ніхто з прихильників безвласницької демократії не заперечуватиме, що саме такою має бути післябольшевицька свобода.

Тепер подивімось як виглядатиме плянування за таких умов. Воно очевидно повинно починатись з продукції споживчих товарів, як первооснови продукційного процесу. На відміну від совєтського плянування, що починає з важкої індустрії і підтягує до неї все інше. Плянові органи враховують попит населення на продукти харчування, одяг, речі побутового вжитку. Це плян виробу консумційних товарів. На його основі, враховуючи потужність продукційного апарату країни, складається плян виробу устаткування для консумційної промисловости. Обидва пляни корегуються пляном імпорту й експорту. Враховується також плян будівництва нових підприємств. На підставі продукційного пляну складається плян потрібної робочої сили, банково-фінансові пляни тощо. Розглянемо яке співвідношення створиться між пляном і ринком.

На підставі всіх галузевих плянів складається загальний плян народного господарства на такий то рік. Чи це буде закон, як у Сталіна, чи щось інше? Можна прийняти за аксіому, що господарські відносини у вільному суспільстві ніколи не будуть регулюватись кримінальним кодексом, як є тепер в СССР, тобто, плян не може бути законом, і що тягне за собою кримінальну кару за його невиконання.

У вільному суспільстві господарська діяльність стимулюється зацікавленням, а не карою.

Директор фабрики виконує плян не тому, шо йому загрожує кара, а що він зацікавлений в пляні так само, як робітник у виконанні норми, що дає йому заробіток. У відміну від совєтської системи, де ідеалом є перевиконання пляну, в нормальному плянованому господарстві плян означає і норму, до якої гарантується можливість збуту продукції, а вище якої прийде перепродукція і криза. Ніхто не хоче ні перепродукції, ні кризи, тому нікому не прийде в голову перевиконувати пляни. Саме в недопущенні переробки продукції й кризи полягає істота пляну, а не в дріб’язковому втручанні в виробничий процес (нормування, витрати сировини, палива, робочої сили і т. д. й т. інше). Але про це далі.

Але найцікавішою є у вільному пляновому господарстві роля робочої сили. Я думаю, шо і після сталінських злочинств над трудовою людиною в конституції безвласницьких демократій буде внесено спеціяльний пункт, де буде сказано, що свобода трудової діяльности і людини вважається священною й недоторканою. Звідси випливає, що всяка робоча людина в безвласницькому суспільстві обиратиме і собі таку працю, яку вона захоче. Ніхто ні кого нікуди не посилатиме працювати без його доброї волі. Це значить, що напр., робітник найматиметься на працю де захоче й вимагатиме за свою працю скільки тільки можна дістати. Підприємство так само шукатиме і робочу силу якнайдешевше. Тут звичайно ввійдуть у норму трудові й колективні договори, як найдосконаліша форма організації праці в сучасному високорозвиненому суспільстві.

Але назагал існуватиме в повному розумінні цього слова ринок робочої сили. Він звичайно не буде такий стихійний, як а капіталістичному суспільстві. Держава належатиме трудящим і буде так регулювати виробничий процес, щоб не було ні зайвої робочої сили, ні нестачі її. Але в зв’язку з цілковитою свободою трудової діяльности ринок праці підлягатиме всім законам нормального ринку. Тобто, ціна робочої сили не визначатиметься її вартістю, а регулюватиметься попитом і пропозицією, а вартість робочої сили визначатиметься життєвим стандартом суспільства. Де держава і її засоби виробництва належать самим трудящим, життєвий стандарт буде вищий, ніж в капіталістичному суспільстві.

Таким чином свобода трудової діяльности з неминучістю тягне за собою свободу ринку й нормальний грошовий обіг, бо ціна на робочої силу зможе реалізуватись тільки в грошах.

Але ринку потрібуватиме, як побачимо /10/ далі, не тільки свобода трудової діяльности людини. Оскільки бюрократичне планування зв’язане з примусом і карою, отже, й з небажанням виконувати пляни, а звідси, з перманентною нестачею товарів, розподіл продукції за таких умов відбувається відповідно заявок споживачів. В нормальному суспільстві і продуценти й споживачі воліють мати на руках поменше товарів і побільше грошей. За бюрократичного плянування, в умовах товарового голоду й прихованої чи й відкритої інфляції (додатковий спосіб визиску людини), кожен воліє мати поменше грошей і побільше товарів. Звідси перебільшені заявки всіх плянових споживачів з розрахунком, що одержану зайвину можна з прибутком реалізувати на чорному ринкові, або обміняти.

За одержання якнайбільше по плянових заявках совєтські підприємства ведуть шалену боротьбу, вживаючи підкуп плянових і партійних органів, утримуючи для цього цілі ватаги “товкачів” на транспорті, створюючи спеціяльні відділи постачання, де професійні порушники плянів займаються перекупленням товарів по багатших заявках. І так далі.

Система заявок найбільше зло бюрократичного плянування. В нормальному плановому господарстві система заявок немислима. Тут споживачі стремлять дістати не побільше “заявок”, а поменше. Тут плян обмежує виріб продукції, а не форсує. Тут панує не страх безтовар’я, а страх затоварювання, перепродукції. Тут господарники наймали б “товкачів” не для приштовхування, а для відштовхування потрібних товарів. Тому система заявок в вільному пляновому господарстві автоматично відпадає, так само, як непотрібною стає карткова система там, де всього можна купити вдосталь.

Вироблена згідно пляну продукція йде на ринок і буде там реалізуватись більш-менш відповідно плянових передбачень, частково за зарані складеними договорами, частково шляхом звичайних закупів. Функція пляну – попередити перепродукцію й кризу буде виконана в міру того, наскільки правильно було передбачено попит і продукцію.

А це передбачити не важко.

Примусове бюрократичне плянування введено в СССР з тридцятих років в зв’язку з запровадженням колективізації й великих інвестицій в індустрію. Все це вимагало страшних жертв, ніхто на них добровільно не йшов.

Довелося державі ввести насильницьке плянування з дріб’язковою реґляментацією виробничого процесу й розподілу продукції. Таке плянування забезпечило з одного боку насильницьку переробку економічної структури країни (ліквідація дрібної власности), а, з другого боку, випомповування з населення додаткового продукту на покриття втрат від божевільних сталінських експериментів і на нечувані темпи індустріялізації.

Підносити таке плянування в ідеал, значить компромітувати саму ідею плянування.

Існування нормального плянованого безвласницького господарства немислиме поки що без ринку й без грошей. Ринок і гроші винайдені задовго до капіталізму й до клясових суспільств. Вони ще довго служитимуть безвласницькому, а пізніше безклясовому суспільству.

Говорити про ліквідацію ринку, а, значить, і грошей, немає ніяких підстав. /11/

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 1-2 (21-22), 1952. — Стор. 10-11.

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: +1 (from 1 vote)