5018fb195378dПродолжая публикацию  дискуссионных материалов о экономической программе социалистической революции, (начало – http://novaiskra.org.ua/?p=2098) мы перепечатываем с сайта vpered.wordpress.com  дискуссию начала 1950-х годов между  двумя украинскими революционными социалистами – Иваном Майстренко и Всеволодом Голубничим. К статьям, написанным в ходе этой дискуссии, отчасти примыкает по смыслу публикуемыя нами статьи.

 В начале 1950-х годов и Майстренко, и Голубничий были лидерами небольшой эмигрантской группы “Вперед” – самой левой организации  украинской эмиграции. После Второй мировой войны на Западе оказалось большое количество выходцев из подсоветской Украины, которых отталкивали реакционность и реставраторство старых эмигрантских политических партий и которые были убеждены, что дальнейшее развитие Украины после свержения сталинского режима должно основываться на учете прогрессивных достижений “советского” периода. Считавшие так люди создали в 1947 году Украинскую революционно-демократическую партию (УРДП). Через год УРДП раскололась на бОльшую, буржуазно-демократическую часть во главе с поэтом, писателем и публицистом Иваном Багряным, и  левое, социалистическое меньшинство, начавшее издавать газету “Вперед. Український робітничий часопис”. Лидерами группы “Вперед” были  Иван Майстренко (1899-1984) и Всеволод Голубничий (1928-1977).

 

Ринок — це реставрація капіталізму (відповідь  Ів.М-кові)

holubnychy-vsevolod

Вс.Фелікс (Всеволод Голубничий

Вс.Фелікс (Всеволод Голубничий)

В своїй етапі «Ринок і безвласницьке суспільство» Ів.М-ко, виходячи з утопійного заложення, що в майбутньому післясталінському суспільстві існуватиме необмежена кількість продуктів, але й кажучи одночасно, що темпи розвитку можуть бути навіть менше теперішніх совєтських, — він займається в основному проблемою як організувати розподіл та репродукцію. Розподіл має відбуватися через вільний ринок, виробництво має бути достосоване теж лише до вимог ринку. Плян має лише стримувати від перепродукції й кризи (знову утопійне заложення, що продуктів буде так багато, що можлива буде перепродукція!). До цього додасться цілий ряд політичних свобід. Приватної власности на засоби виробництва ніби не існує, підприємства є у власності колективів.

Не заперечуємо, що така економіка цілком відрізняється від сталінської. Але чим вона відрізняється наприклад від сучасної американської? Очевидно в американському капіталізмові немає необмеженої кількости продуктів. Та цього не може бути ніде й ніколи. Також в американського капіталізму немає «усуспільненої» економіки. Але справді усуспільненої економіки немає й у Ів.М-ка. Колективна ж приватна власність в Америці дуже поширена, що більше, індивідуальна приватна власність збереглася ще тільки в сільському господарстві та в дрібному кустарному «бізнесі!» Вся решта — в руках корпорацій. Корпорації в більшості випадків є акційні товариства, які мають не одного власника, а тисячі. Самі корпорації в правному відношенні є приватними власниками. Ів.М-ко пропонує, щоб власниками були не акціонери, а самі робітники, що працюють в даному підприємстві. Що від цього суттєво міняється? Як побачимо далі — нічого. В Ів.М-ка є «плянування», що має стримувати від перепродукції. Таке «плянування» в США має кожна монополія й кожна більш-менш солідна корпорація. Ів.М-ко скаже, що в його економіці такий «плян» встановлюватиме держава. В США такий «державний плян» існує вже принаймні з 1933 року. Він, правда, не зветься пляном, бо американці не люблять соціялістичних назв. Створив цей «плян» англійський теоретик економіст Кейнз, що є сьогодні богом цілого західнього капіталізму. І Кейнз каже, що для того, щоб стримувати перепродукцію, держава мусить накладати великі податки на корпорації, різними заходами змушувати консумента складати свої гроші на збереження в банк, і т.д. Це в час. коли крива економічного розвитку йде в гору. Коли ж крива падає, коли надходить криза, держава мусить понижувати податки, стимулювати консументів до купівельної гарячки, відкривати державні підприємства, будувати шляхи, школи тощо, щоб затруднити безробітних, давати їм заробіток і тим теж стимулювати купівельну гарячку, попит на продукцію. Чим не концепція? Здається блискуча! Наше переконання таке, що Ів.М-ко своїм «пляном для стримування від перепродукції» пропонує якраз це саме. Це є концепція вільного капіталістичного ринку, регульованого державою. Цілком те саме заводять сьогодні тітовці в Югославії, доказом чого є стаття Бориса Кідріча, вміщена в цьому ч. «Вперед».

Отже, організація економіки в Ів.М-ка нічим суттєво не відрізняється від сучасної капіталістичної економіки. Про часткові наслідки цієї організації дивись наші статті в останньому числі «Впереду».

В загальному можна сказати, що ідея Ів.М-ка чудова. Якби тільки бог нам дав справді мати відразу таку кількість продукції, яку має Америка. Наше населення могло б трохи відживитись, підхарчуватись, потім нас пару разів зруйнувала б криза, населення наше поголодувало б трохи, але тоді ми може зрозуміли б краще суть капіталізму.

 

Але вернімось від утопії до науки. Нашою метою є перш за все продукція, бо в нас її немає. Мета всіх економічних теорій всіх часів зводиться до двох простих істин: 1) як поділити існуючий пиріг, щоб хоч приблизно всіх задовольнити, та 2) як той пиріг збільшувати. Отже, два завдання: розподіл продукції та репродукція. Про це і тільки про це маємо дискутувати, висувати концепції й програми.

 

Фактом є, що пиріг ще малий. Якщо ділити його за принципом Ів.М-ка, то це значить, що в його поділі будуть братії участь такі фактори: 1) вільна ринкова конкуренція, тобто — хто сильніший, той схопить більший шматок, при чому можна й іншому перегризти горло; 2) зиск — «у вільному суспільстві господарська діяльність стимулюється зацікавленням» (Ів.М-ко), тобто, привласнення надвартости, експлуатація праці. Як відомо, зиск без ринку є можливий (напр., СССР), ринок же без зиску — не можливий, бо немає сенсу продавати, щоб купувати й купувати, щоб продавати. Збільшення малого пирога, за рецептою Ів.М-ка, має відбуватися теж згідно з потребами ринку: скільки ринкові потрібно, стільки й випродукувати. Що це не означає завжди збільшення пирога, а дуже часто й його зменшення, це Ів.М-ка не обходить і в цьому випадку він свій «плян» не застосовує. Зменшення продукції відбувається не тому, що на ринку падає попит, а тому, що падає зиск. А зиск падає тому, що в консумента немає спроможности його платити. Попит падає не тому, що консумент не хоче купувати .(їсти ж хочеться завжди!), а тому, що він не спроможний платити ціну, виставлену вільно конкуруючими продуцентами. А ціни завжди включають в себе не тільки кошти виробництва, а й зиск.

 

Зиск — це експлуатація праці, Ів.М-ко каже, що експлуатації праці у нього не буде. А як функціонуватиме ринок без зиску, про це він мабуть ще не подумав. Б.Кідріч тут більш послідовний і відверто каже, що додаткова праця буде викидатись на вільний ринок. Індивідуальної приватної власности на засоби виробництва не буде, згода. Але буде індивідуальна приватна власність на зиск, що буде втілений в підвищеній змінній зарплатні робітника того підприємства, яке поб’є конкуренцію своєму побратимові на ринку. А в того побратима через це зарплатня буде нижча, бо частину її він віддасть переможцеві. Так існуватиме експлуатація людини людиною, хай навіть і робітника робітником. Чим суттєво це різнить нас від капіталізму? Не знаю.

Таке суспільство не буде ніяким «безвласницьким» суспільством, бо існуватиме приватна власність на додаткову працю робітника. В процесі боротьби за зиск на ринку один завод перемагатиме інший і суспільство стоятиме вічнавіч з усіми проблемами, що існують в сьогоднішньому капіталістичному світі: монополії, страйки, безробіття на зруйнованих в конкуренції підприємствах, криза, голод і соціяльна революція.

То все оце нам пропонує Ів.М-ко, коли заглянути поза всі оті його «свободи», коли подивитися в глиб проблеми? Чекаємо відповіді…

Але, нам можуть сказати — критикувати легко, а як же поділити пиріг і як його збільшувати?

Дуже відрадним явищем є, що соціялістичний рух перестає бути рухом нігілістів. Ми досі тільки заперечували капіталізм, били сталінізм, аналізували й критикували. І то не тільки ми, а всі, починаючи від Маркса й кінчаючи найменшими сектами. Але сьогодні упадок капіталізму в цілому світі вже ставить на порядок денний питання: що ми пропонуємо будувати на місце того, що руйнуємо. Й відповідь треба знайти, треба дерзати, помилятись, треба дискутувати й практикувати.

Наша пропозиція в питанні розподілу й репродукції є    р о з п о д і л    і   п р о д у к ц і я    ч е р е з   п л я н.

ПРОДУКЦІЯ. Серед населення в містах і селах створюються Ради Консументів, що є виборними дорадчими органами в плянуванні. При Держпляні створюється Верховна Рада Консументів, яка затверджує плян. Сам Держплян складається з членів Академії Наук та представників трудящих. Члени Держпляну вибираються прямим і таємним голосованням всього населення країни на певний період часу, скажімо на п’ятирічку. Ради Консументів подають свої заявки в Держплян про те, скільки й яку продукцію вони потребують. Всі виробничі підприємства подають в Держплян заявки про те, що вони можуть випродукувати. Підприємства не мусять подавати таких заявок, їх ніхто про те не питає, але вони самі будуть їх подавати тому, що робітники тих підприємств є ж одночасно й консументи і якщо вони не схочуть чогось продукувати, то самі ж того й не дістануть в розподілі. Тут лежить стимул зацікавлення в продукції.

Держплян збирає всі заявки консументів і продуцентів і підсумовує. Там, де крива попиту консументів і можливостей продуцентів перехрещується, в тій точці є  п л я н. Так плян витворюється знизу вгору. Згори вниз він спускається в формі  з а к о н у, що є вже обов’язковий до виконання. Текст пляну-закону, з усіма точними обрахунками потреб і можливостей в абсолютних числах друкується спеціяльними книгами, тиражем з розрахунку принаймні один примірник на кожну родину; щоб кожен член суспільства знав, що країна потребує й що вона здібна випродукувати буквально в кожній найдрібнішій категорії /12/ продукту — від цвяха починаючи, й на турбогенераторі кінчаючи. Коли консумент знатиме, що країна не може випродукувати більше, то він і не вимагатиме, а буде задоволений. Навпаки, будучи одночасно й продуцентом, шукатиме шляхів сам, як побільшити продукцію, як замість одного цвяха зробити два, бо якщо він зробить більше, то й одержить більше. Тут лежить джерело вільної ініціятиви.

Плян-закон, що спускається на підприємства, не може бути ні мінімальний, ні максимальний, ні пропорційний. Він є ота точка перехрещення кривих потреби й можливостей (а не капіталістичного збуту й постачання). Невиконання пляну не карається кримінальне, а шельмується всенародне в пресі. Ті, хто не виконав плян, одержують при розподілі відповідно менше. Це їхня кара.

РОЗПОДІЛ. Пиріг, тобто — вся продукція, є власністю цілого суспільства-нації, а не окремих частин його (підприємств, чи індивідумів). Принцип розподілу пирога е «кожному за його працею». Зрівнялівки немає, але й сталінського поділу зарплати 100 : 1 існувати не може. Верховна Рада Консументів вирішує про оплату праці, враховуючи кваліфікацію, стаж, тяжкість праці, кількість утриманців і т.д., та загальну кількість продукції, випродукованої в даному році, й все це в докладних цифрових таблицях публікує в тих же плянових книгах, щоб, знову ж, кожен знав, чого варта його праця. Мінімальна зарплатня встановлюється законом. Кількість праці, що витрачається для здобуття основних засобів споживання (певна необхідна кількість харчів, одягу й помешкання), оплачується  к у п о н а м и,  на яких точно визначено, що по них належиться одержати. Тільки так може бути гарантований рівний мінімальний життєвий стандарт. Купони ці дійсні в усіх крамницях і грішми не оплачуються. Решта зарплатні може виплачуватись в грошах. Але в принципі, гроші, як засіб хаотичного розподілу продукції на ринку, мусять поволі зникати разом з ринком. В перспективі розвитку гроші мусять бути замінені купонами («картковою системою»), з точним визначенням, що на них належить одержати.

Ми не хочемо впадати в утопізм й твердити, що повна справедливість буде досягнута в такій системі й що всі бажання продуцента-консумента задоволені. Ми в абсолюти не віримо, бо абсолют — це межа. А в такій системі межі нема: бажання будуть рости разом з продукцією й продукція — разом з бажаннями. В нашому розумінні цей принцип і є найвищою господарською демократією.

В нарисі цієї концепції ми намагаємося виходити з  п р а к т и к и  підсовєтської дійсности. Що залишається в цій системі від сталінізму, хай вирішує сам читач. Але пам’ятаймо один реалістичний принцип: нічого не залишитись не може, бо в противному разі ми б займалися звичайним фантазуванням. В переході від сталінізму до цієї економічної системи, на нашу думку, в практиці сьогодні вже потрібні такі господарські реформи: 1) Націоналізація всіх збережень в ощадкасах і банках, що перевищують, скажімо, 10.000 крб., 2) Скасування державного боргу (облігацій), що перевищують на руках в індивідумів, скажімо, ту саму межу, 3) Скасування права спадкоємства й націоналізація успадкованого майна й грошей, що перевищують певну межу, 4) Націоналізація приватних вілл та палаців, побудованих державою для вельмож, 5) Заборона найму персональної обслуги — приватних шоферів, денщиків, домробітниць, секретарів, перукарів, лікарів, гувернанток, і т.д. Ці п’ять пунктів гарантують експропріяцію кляси вельмож. Дальшими загальнонаціональними економічними реформами сьогодні на практиці мусять бути такі: 6) Скасування проценту на грошеві ощадження, 7) Скасування всіх кредитових боргів зокрема колгоспних, та скасування проценту на борги. Кредитова система перестає існувати, а замінюється прямими державними субсидіями, або позичками, але без процентів. 8 ) Скасування оплати натурою в колгоспах. Оплата праці є уніфікована в промисловості й сільському господарстві. 9) Скасування податку з обороту й реформа всієї податкової системи. Податки стають тільки прямими, щоб кожен знав скільки він віддає своєї праці для суспільства й відповідно тому міг вираховувати, скільки він одержує назад від суспільства за працю. Податкова система уніфікується й має лише дві форми: а) податок з підприємства, тобто з працюючих в ньому, й б) податок з непрацюючих, але за винятком стариків, дітей та непрацездатних. 10) Загальнонаціональна система соціяльного забезпечення й безплатної лікарської опіки розповсюджується й на село. 11) В усіх школах, від найнижчих до найвищих, навчання безплатне. 12) Робітничі комітети на підприємствах беруть участь в керівництві підприємств. Дирекція вибирається робітниками підприємства. 13) Свобода вибору й зміни праці гарантується конституцією. 14) Примусова мобілізація молоді в трудові резерви перестане існувати разом із скасуванням інституції трудових резервів. 15) Конституцією гарантується. й на практиці існує повна свобода преси і слова, зборів і організацій. Партії й організації можуть творитися в необмеженій кількості з найрізноманітнішими програмами. Щодо партій можемо додати, що в такій системі, на нашу думку, політика, як відзеркалення клясових протиріч, перестає існувати. Партійні програми будуть містити в собі такі чи інші пропозиції щодо пляну (скажімо, одна партія доказуватиме, що треба побудувати такий завод, а інша казатиме — інший).

Так мало б виглядати нове суспільство. /13/

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 3-4 (23-24), 1952. — Стор. 12-13.

Як мало б виглядати нове суспільство (відповідь  Вс.Феліксу)

maistrenko (1)

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Якби я підходив до нашої дискусії з таким запалом, як це робить Вс.Фелікс, я мав би право, слідом за ним, назвати оцю мою відповідь йому — «Ліквідація ринку — це реставрація сталінізму». При чому ця назва була б більш обґрунтована, ніж назва його статті — «Ринок — це реставрація капіталізму». Бо, як я далі доведу, ринок не обов’язково означає капіталізм, в той час як передчасне зникнення ринку через його заборону, е таки справді сталінський «соціялізм».

Щоб зробити мене реставратором капіталізму, Вс.Фелікс приписує мені твердження, яких я не висловлював. Мої позиції він характеризує так: «Приватної власности на засоби виробництва ніби не існує, підприємства є у власності колективів. Така економіка цілком відрізняється від сталінської. Але чим вона відрізняється напр. від сучасної американської… ? Справді усуспільненої економіки немає і в Ів.М-ка». І Вс.Фелікс доводить, що корпорації власників в Америці і робітничі колективи (як власники підприємств) в безвласницькому суспільстві, але в умовах ринку, це те саме.

Але тут Вс.Фелікс робить дві помилки. По перше, я в статті «Ринок і безвласницьке суспільство» (попереднє ч. «Вперед») зовсім не зачіпаю питання — кому в безвласницькому суспільстві належатимуть засоби виробництва — державі, чи локальним об’єднанням громадян (робітничі колективи, кооперація, муніціпалітети). Вс.Фелікс зовсім безпідставно від мого імени, але без моєї згоди, роздав усуспільнені підприємства робітничим колективам. Я цього не робив. Не тому, щоб я був проти цього, а тому, що це питання ніякого відношення до проблеми ринку не має. Але, роздавши від мого імени усуспільнені засоби виробництва робітничим колективам, Вс.Фелікс робить другу, вже не етичну, а теоретичну помилку: він ототожнює робітничі колективи з капіталістичними корпораціями. Я з цим не згоден. Робітничі колективи тільки тоді могли б стати капіталістичними, коли б вони були побудовані за акційним принципом, як то пропонує Ульмська РДП. Але насадження капіталістичних принципів в атмосфері відсутности капіталізму є утопія. Робітник може бути акціонером тільки поруч капіталіста, для прикриття фактичної влади капіталіста маривом тих самих акцій, що їх має й капіталіст. За відсутности капіталістів акційний принцип вступає в протиріччя з трудовою ментальністю, як принцип паразитарний, що припускає прибуток не відповідно затраченої праці, а відповідно кількості власних акцій, придбаних може й через картярську гру, чи хай навіть і через невинний подарунок. Робітничі ж колективи, як трудові об’єднання працівників, володіючи засобами виробництва, були б напевне підприємствами в засаді антипаразитарними, тобто, антикапіталістичними.

Одначе Вс.Фелікс змушує мене відриватись від основної теми дискусії — роля ринку в безвласницькому суспільстві. А ця тема така широка, що, боюсь, я її не охоплю і в цій статті. Отже, повертаюсь до проблеми тільки ринку, тим паче, що й Вс.Фелікс суть зла бачить не в робітничих колективах, а в ринкові, який і безвласницькі робітничі колективи робить капіталістичними.

«Ринок без зиску неможливий, бо немає сенсу продавати, щоб купувати, і купувати, щоб продавати» — каже Вс.Фелікс. Але ринок саме для того й існує, щоб купувати й продавати без зиску. В простому товаровому господарстві, де, як відомо, ні капіталізму, ні зиску не існувало, швець шив чоботи на ринок, чи на замовлення, не одержуючи ніяких зисків, а тільки щоб обміняти продукти своєї праці на продукти праці інших фахів. Він продавав, щоб купувати. І тільки. Ніколи й ні за яких умов ринок не був джерелом зиску. Ринок це співвідношення вартостей, мірило людських зусиль, затраченої праці. Це терези, на яких зважується, що чому дорівнює. Пізніше, коли з’явився торговельний посередник, продуцент давав йому винагороду за реалізацію своїх виробів. Але це знову таки не зиск, а тільки торговельний прибуток, який від зиску відрізняється тим, що зиск є нова вартість, випродукована на виробництві в процесі /13/ споживання робочої сили, а торговельний прибуток не є ніяка нова вартість, а тільки переуступлена підприємцем частина зиску, або ремісником частина його праці. Це дуже важливий факт, що торговельний посередник бере торговельний прибуток не з покупця, а з продуцента, від якого він дістав товар для перепродажу. Якщо торговельний посередник сильніший за продуцента, він вириває для себе більшу частину його зиску, чи його власної праці (коли продуцент сам виробляє товар), але ціна на ринкові формується не відповідно волі торговця, а відповідно вкладеної в товар праці, вона залежить від виробництва, а не від ринку.

Звичайно, в сферу ринку вриваються сили, які постійно порушують його закони. Так, приміром, під час голоду власник хлібних запасів, користуючись монопольним станом, не хоче іноді продавати хліб за нормальними цінами, а грабує голодних, тобто, ціни на хліб визначає тепер не співвідношення вартостей, а сваволя продавця.

Я думаю, що непорозуміння що до ринку Вс.Фелікса виникло в зв’язку з тим, що поняття «ринок» він сприймає не як категорію економічну, а як категорію обивательську. Завдяки війні, нестачі продуктів, шаленій спекуляції, ринок усюди перетворився на джерело швидких і злочинних збагачень. На зміну нормальному ринкові, що зважує вартості товарів, прийшла сліпа гра спекулянтських монополій, що руйнують споживача (обивателя). Але це вже заперечення самого ринку. У мене ж іде справа про відновлення нормального ринку, як вимірювача трудових вартостей.

 

Смертельний ворог ринку це монополії, що фальшують його закони собі на користь. Так напр. американські капіталісти, використовуючи свої монополії і їхній вплив на державу, штучно утримують низькі ціни на с.-г. продукти, дістаючи в такий спосіб додатковий прибуток коштом експлуатації фармерів через ринок. В СССР держава-монополіст визискує громадян ще й через торгівлю, продаючи товари за свавільно визначеними цінами.

 

Ми з Вс.Феліксом обидва проти грабування споживача. Але грабіжництво витікає не з ринку, а. навпаки, з ліквідації його — повної (як в СССР), чи часткової (як в світі капіталістичних монополій). Я за усуспільнення монополій, що в даному разі означає повернення ринкові його справжніх функцій — вимірювача й обмінювача трудових вартостей. Таким ринок був в умовах простого товарового господарства, де не існувало монополій. Таким нормальним ринок може бути в умовах безвласницького суспільства, де зникає монополія держави-тоталітариста і власником засобів виробництва стає народ.

 

В накресленому мною пляново-ринковому господарстві усуспільнені господарства працюють теж для того, щоб «заробити», тобто, в мариво якогось виграшу через ринок залишається. Але це вже щось зовсім інше, ніж за капіталізму. По перше, зникає зиск, бо додатковим продуктом розпоряджаються самі продуценти (чи через демократичну робітничу державу, чи безпосередньо через приналежні їм підприємства). Вони утримують ринкових посередників (не приватних. а підконтрольні їм кооперативи), так само, як і у Вс.Фелікса коштом додаткового продукту утримуються розподільчі крамниці. Тільки у Вс.Фелікса все побудовано на свідомості й обов’язку, а тут на господарському розрахункові: погану продукцію виробляєш — не продаси й збанкротуєш. Це ще не соціялізм, не Енґельсів «скок з царства необхідности в царство свободи», але велике наближення до нього. А Вс.Фелікс в другій половині своєї статті пробує відразу ввести нас в «царство свободи», в суспільство з радами консументів, з купонами замість грошей, з книгами плянів для кожної родини завгрубшки з добру біблію, і т.д. Він прикидає устрій, де господарським процесом керує тільки свідома людська воля, де нема ринкової стихії, гонитви нажитись коштом інших через ринок (як в різних того, виграшних позиках тощо).

 

Чому я не підтримую цієї схеми Вс.Фелікса? Невже мені подобається система ринкового, хоч і не капіталістичного, ажіотажу? Невже я не хочу, щоб людина була зовсім вільним і свідомим керманичем життя, а не рабом пристрастів, збуджуваних ринковою стихією?

 

Ні, я хочу того, що й Вс.Фелікс — цілковитого визволення людини від паразитарних інстинктів, породжених «власницьким свинством». Але я виходжу не тільки з того, що мені хочеться, але й з того, що з неминучістю витікає з підсовєтської дійсности. А з тої дійсности витікає насамперед свобода трудової діяльности людини і цю свободу не можна, на мою думку, реалізувати без ринку. Якщо ж в реалізації цієї свободи післябольшевицьке суспільство дійде до потреби цілковитої ліквідації ринку за схемою Вс.Фелікса чи за якоюсь іншою, я охоче приєднаюсь до рішення більшости. Але я в нього не вірю, бо заміна гнучкого риту бюрократичними балянсами себе не виправдала.

 

3 приводу бюрократичного плянування в московському «Крокоділі» недавно була вміщена карикатура, передрукована й капіталістичною пресою. Родина купила шафу для одягу. Новенька, красивенька, але… нижня шухляда не витягається. Дід тягне за шухляду, бабка за діда, внучка за бабку, жучка за внучку — тягнуть, потягнуть — витягти не можуть. Чому? Бо виробники шафів не зацікавлені, вони працюють не на споживача, що має купити на ринкові їхню продукцію і тим гарантувати їм заробіток, а на плян, на заявки (запотребовання), де суддею якости продукції виступає не споживач, який захотів — купив, захотів — не купив, а різні комісії. А через комісії, хай би вони були виділені навіть «радами консументів». куди легше пропхати оту шафу, що намальована в «Крокоділі», ніж продати її консументові. який, купуючи за кривавицю (а не по талонах), рахується тільки з власною потребою, а не з продуцентом. І саме тут плянування Вс.Фелікса нічим не відрізнятиметься від совєтського. бо там і там настанова не на ринкову контролю, а на людську свідомість. Мовляв, робітник, з сорому перед споживачем, або зі страху перед пляновим законом, свідомо дбатиме за добру якість продукції. Це утопія. І Енґельс в неї теж не вірив, бо й його «царство свободи» витікало не з громадського обов’язку, а з автоматизації виробничих процесів, коли робітник може й не хотів би дати доброї якости, та вона сама виходить зпід машини.

 

Людина існує не для бюрократичних плянів і схем, навіть не для перманентного обов’язку, який кожного стомлює, а для радости життя і тому воліє читати не нудні й грубі біблії державних плянів, а цікаві книжки, поезії й газети. І якщо большевизм міцно держиться за насильницьке («законне») плянування, то не через його переваги і навіть не зза комуністичного доктринерства, а щоб примусовою («плянованою») працею й примусовими («пляновими») цінами грабувати громадян СССР. Це робиться не з садистичної пристрасти до насильства, а з конечности. Абсолютистська диктатура довела до того, що своє існування вона може виправдувати перед революцією тепер тільки боротьбою за ліквідацію капіталізму в інших країнах воєнною силою. Мовляв, ніякий інший революційний режим не спроможний мобілізувати ресурси для війни так, як тоталітарна диктатура. Чого одначе вартий такий спосіб змагання з капіталізмом, ми переконалися в 1941 році, коли громадяни СССР здавали фашистам без бою зброю, виготовлену в порядку примусового плянування. І якщо історія дозволить ще раз таким способом перемагати капіталізм, то це не значить, що той спосіб досконалий, це значить тільки, що капіталізм настільки себе пережив, що навіть бездарне сталінське плянування й ціла нікчемна система сталінізму може з ним змагатись.

 

Ринок є продукт технічного, а не суспільного розподілу праці. Він витікає не з клясової структури суспільства, а з фахової, з того, що одні продукують, скажімо, ковбаси, а інші меблю і тисячорічний досвід людства не винайшов способу, кращого за ринок, щоб постачити ковбасникові потрібну йому шафу, а столярові ковбасу в пропорціях цін, відповідних затраченій праці. Перескочити ж через зрівнювання затраченої праці в продуктах (ринок), як то хоче Вс.Фелікс, річ неможлива на теперішньому ступені розвитку суспільства. Тим паче неможливо це зробити революційним способом. Бо революції усували завжди тільки ті людські відносини, які витікали з суспільного розподілу праці, і ніколи не міняли відносин, зв’язаних з технічним розподілом праці. В цій сфері теж відбуваються зміни, але не методами соціяльних революцій. При чому специфіка змін у сфері техніки полягає не у внесенні елементу свідомости, а якраз навпаки — в заміні свідомости автоматом. Ринок не є сфера техніки, але ця ділянка суспільних відносин, витікаючи з технічного розподілу праці, увесь час ішла до автоматизації, до звільнення людської свідомости від складних і, зрештою, неможливих математичних обрахунків трудових затрат в товарах.

 

А Вс.Фелікс тягне суспільний процес у зворотний бік: замість розвантажити людську свідомість від техніки організації виробництва й розподілу, замість автоматизації виробництва й розподілу, він відбирає ці функції у ринку й завантажує ними людську голову, при чому не тільки фахівців, а цілого суспільства, заводячи плянові «біблії» для кожної родини, так неначе людям нічим більше займатися у вільний час. Я розумію, коли це робить «геніяльний» Сталін: у того іншого ви ходу немає. Але чого революціонерам чіплятись за реакційно-бюрократичні вигадки?

 

В наш вік технічна революція постійно вносить автоматизм не тільки у виробництво, але і в торгівлю (продавальні автомати), в облік (бухгалтерські машини). Технічний проґрес разом із зміною людської свідомости, може призвести до того, що зникне потреба порівнювати кількість затраченої праці в обмінюваних продуктах. Як в добрій родині люди працюють для спільного добра, не враховуючи скільки заробив я, а скільки ти. Але в суспільстві це залежатиме не так від високої свідомости, як від високої продукційности праці, коли справді не буде потреби рахуватись, яка кому річ потрібна. За таких обставин може зникнути потреба в ринкові, як у вимірювачеві вартостей — «твого» й «мого». Але то музика далекого майбутнього. /14/

 

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 3-4 (23-24), 1952. — Стор. 13-14.

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)