Національний аспект завжди був актуальним для соціально-революційного руху, незалежно від континентів та епох . В Україні питання співвідношення соціального та національного в революційній боротьбі мас традиційно належить до головних політичних питань. Історично, проблематика ролі національного чинника в соціалістичному русі актуалізовується в кінці 1870-х років. «Народники» або прибічники «руського соціалізму», головна ідея якого полягала в самобутності російського народу та можливості розвитку російського суспільства у бік соціалізму без обов’язкового «капіталістичного» етапу, вдало поєднували ідеї соціалізму та демократії. Вимагаючи радикальних соціально – економічних змін, зокрема відміни кріпосного права та економічного звільнення селянства, народники підіймали питання культурницького характеру. Відстоюючи ідеали побудови суспільства рівних можливостей, вони добре усвідомлювали, що соціальні перетворення неможливі без перетворень культурних (варто підкреслити, що автор є прибічником ідея про те, що в основу формування нації лягає саме культура, а не етнічні чи расові чинники).

До економічних вимог народники додавали як вимоги політичного визволення народу, свободи слова та свободи друку, так і боротьбу за знищення шовіністичної пропаганди (фундаменту, на якому базувався і продовжує розвиватися сьогодні російський імперіалізм). Намагаючись історично виправдати пригноблення корінних народів окупованих земель, російські імперіалісти розглядали все «неросійське», в тому числі і українську культуру, як неповноцінне, неприродне, як випадкове відхилення від загальноприйнятих культурних та історичних правил. Така позиція імперіалізму поступово перейшла й до ідеологічного арсеналу сучасних «націоналістів», які розглядають все «чуже» вже не просто, як відхилення, а як відверту загрозу «чистоті та канонічності» національного організму. Позиція народників на той час була не просто прогресивна, я й давала чудовий приклад органічного поєднання ідей революційного соціалізму та революційного націоналізму. Але через об’єктивні причини, та банальну відсутність досвіду, романтизм та відсутність постійного контакту з «народом» рух пішов на спад. Нове народження українське національне питання отримує в часи революційного пробудження народних мас (революція 1917 року). На той час вже були сформовані та активно діяли такі партії, як УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), УСДРП(Українська соціал-демократична робітнича партія).

Згодом, з розвитком революційної боротьби, саме ці дві партії склали основу так званого «соціалістичного уряду» Української центральної ради. Цікаво, що сьогодні ціла низка відверто шовіністичних організацій намагається трактувати історію цього уряду, як «націоналістичного», що не відповідає історичній правді.

На той час лідери цих партій запевняли в тому, що нова держава має стати державою українських робітників і селян. В документах Центральної Ради відсутні жодні посилання на те, що українці, як нація, чи українська культура, чимось кращі від інших, мають більші права та подібна маячня з лексикону сучасних «українських арійців». Через те, що українці були не єдиною етнічною групою на теренах тогочасної України, новоутворена держава повинна задовольняти інтереси всіх етносів. Питання спрощувалося тим, що у більшості етносів соціальні вимоги були в більшості випадків однакові, а культурні інтереси мали б задовольнятися відповідно до кількісного співвідношення. Планувалося, що у випадку, коли населення країни (100%) складалося з представників декількох етнічних груп (наприклад українців – 80% , росіян – 10%, литвинів (білорусів) – 5%, евреїв – 5%) то формування навчальних закладів чи просвітницьких товариств мало відбуватися з врахуванням цих відсоткових показників та територіального розміщення етносів.

Типовими представниками тогочасної політичної еліти, які стали синтезом ідей культурного відродження українського народу та його соціального звільненням були М. Грушевський, Л. Юркевич, В. Винниченко. З точки зору їх політичних опонентів з соціалістичного табору, ці погляди були «неонародництвом». Тенденції так званого «неонародництва» на певному етапі революційної боротьби стали нормою в більшовицькій партії. Зокрема відомими виразниками цих ідей були О. Шумський, М.Скрипник та М. Волобуєв. Ці люди для багатьох сучасників були символом боротьби проти великоросійського шовінізму, що поступово відроджувався в поглядах та практиці нової більшовицької влади. Гасла «неонародництва» були близькі українським робітникам та селянам, але не знайшли масової підтримки через поступово зростаючий страх перед тоталітарною системою. За цю близькість та популярність ідеологи «неонародництва» поплатилися власними життями.

Отже варто ще раз підкреслити, що соціально – революційний завжди цікавився національним питанням. Розуміння того, що зміна сучасної політичної системи багато в чому залежить від того, наскільки враховані культурницькі інтереси народу, зможе змінити поточну ситуації з маргінальним положенням соціально-революційних ідей в Україні. Революційна культура, як одна з складових боротьби народу за соціальне визволення – це двигун радикальних змін в українському менталітеті. Тільки вона зможе зламати стереотипи про «хохляцьку терплячість» та викорінити в суспільстві ідеали споживацтва та покірності в дусі одвічного «моя хата с краю». На зміну шовінізму та потреблядству ми стверджуємо принцип солідарності трудящих задля докорінних соціальних змін в суспільстві. Національне питання не є ворожим для інтернаціоналізму. Справжній інтернаціоналіст виступає за солідарність та рівність між всіма трудящими, а не космополітичну інтеграцією та злиття всіх етносів в єдине «постмодернове болото». Через солідарність та взаємодопомогу трудящі вже не раз долали імперіалістичний гніт, але внутрішні конфлікти на національному ґрунті, несерйозність та романтизм втрачали свої завоювання. Тож не будемо повторювати помилки наших попередників.

 

ДОДАТКОВО. Ряд цікавих ідей відносно національного питання описано в праці Л. Юркевича «Національна справа і робітництво» (1913) та в ряді праць Леніна «О ПРАВЕ НАЦИЙ НА САМООПРЕДЕЛЕНИЕ, «О НАЦИОНАЛЬНОЙ ГОРДОСТИ ВЕЛИКОРОССОВ».

Значний програш сучасних українських лівих полягає в прирівняні поняття інтернаціоналізму до космополітизму та відкидання національного питання. Минулий досвід доводить, що без національного немає соціального, а без соціального, немає національного.

Товарищ БОРОДА

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)