1408632107_img_66931

Так, ця революція виявилась з об’єктивних причин незавершеною, як незавершеною були революції, що їх очолювали Еміліано Сапата і Нестор Махно, але, гадаю, краще вже «програти» так, як Кармелюк, Сапата і Махно, ніж «виграти» так, як Ленін, який ще у 18-му, за словами Марії Спірідонової, замість вільної гри народних сил почав усюди ставити приставів від Комуністичної партії. 

У 1992-му році – романтичному році першотворення Незалежності, віддаленому від нашої доби цілими геологічними пластами, коли люди ентузіастично «наводили» будильник перед шостою, аби почати ранок зі “Ще не вмерла…», ця книга – двотомовий «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка, видрукуваний у Києві накладом у майже сто тисяч примірників – окреслювалася чимось значно більшим за вузькофахову працю.

Досить згадати, що саме вона правила для вчителів за відсутній підручник з цього предмету. Зрештою, останнє на тоді усім видавалося зрозумілим та умотивованим: полишена ще від попередньої епохи благенька брошурка «Історія Української РСР», всуціль напхана казенним славослів’ям Переяславській раді, ні в які ворота не лізла. А двотомник Дорошенка був першим масовим і приступним загалу репринтом непідцензурного діаспорного видання, вільного від  заіржавілих мантр про «одвічне  прагнення до возз’єднання з великим російським народом». Та й сама книга колишнього міністра  закордонних справ при «його світлості Ясновельможному пану гетьманові Павлові Скоропадському» під ту пору направду видавалася справді респектабельною: добірна українська мова, широке охоплення джерел (впереваж із часів козаччини), деталізований виклад матеріалу – можливо, навіть надміру деталізований, бо серед іншого там оповідалося, наприклад, і за такі друго- та третьорядні постаті, української історії, як Петро Васькевич (генеральний осавул за часів Кирила Розумовського) чи турецький авантюрист Ахія – мікроскопічний персонаж історії Запоріжжя 20-х рр. XVII ст.

На додачу і постать самого Дмитра Дорошенка окреслювалася навдивовижу суголосною стилю і горизонту епохи світанкової «розбудови держави», коли гасло вируючих майданів «Україні – волю» було доповнене, здавалося, невинним уточненням – «і ринкову економіку»: родовитий пан з давнього і заможного старшинського роду, не якийсь там гультіпака на кшталт Івана Манжури, а свій серед своїх у колі «статусних» політиків Російської імперії (не випадково ж у 1917-му очолюваний князем Львовим Тимчасовий уряд  саме його призначив «крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора» – чи хтось може уявити собі, наприклад, Павла Грабовського або Архипа Тесленка в мундирах «генерал-губернаторів»?), водночас – чільний діяч українського руху і людина, надзвичайно далека від усіляких там «соціалістичних утопій», якими так необачно захоплювалися «народники», зокрема й Грушевський… Саме з огляду на це, до речі, «Ілюстровану історію України» Михайла Сергійовича, хоча й пошановували офіційно, проте на педагогічних семінарах методисти не забували наголосити вчителям, що викладати все ж краще «за Дорошенком», бо у Грушевського забагато говориться про простолюд і замало – про еліту та «державотворчі зусилля українського шляхетства».

Цю ідилічну картину псувала лише одна незрозуміла багатьом деталь: у Дорошенковій «Історії» взагалі ніде – жодним абзацом, жодним реченням, жодним словом – не згадувалося про Устима Кармелюка. Загадково німував і укладений автором в алфавітному порядку скрупульозний «Покажчик імен» до його «Нарису…»: Кармелюк там мав бути неодмінно – «акурат» між маловідомим шведським дослідником Північної війни Карльсоном та наказним переяславським полковником Карпекою, якого разом з Полуботком заморили у Петропавлівській фортеці… Але його там не було. Без пояснень – просто не було… Вчителям це видавалося якоюсь незрозумілою дивовижею. Не міг же сумлінний історик справді забути про центральну постать в українській соціальній історії першої третини XIX ст.? Та й, зрештою, не за Дорошенка йшлося, це всі чудово усвідомлювали, а за фундаментальні методологічні засади викладання української історії – як усіх тоді переконували з високих трибун, нарешті автентичної і правдивої. Щоб отак взяти й «видерти» з неї Кармелюка, особливо пам’ятаючи,  що нещодавно ще і повість-казку Марка Вовчка «Кармелюк»  у школі вивчали, і чудовий роман Старицького про нього не раз перевидавався, та й історичний серіал з Іваном Гаврилюком у ролі отамана всі бачили?.. Зрештою, і діти по селах «у Кармелюка» гралися, ­а тут, виходить, треба це все враз одрубати, так, щоб і згадки не було…

 

На запитання здивованих вчителів методисти з управлінь освіти  знехотя відповідали, що зараз багато що переглядається, оцінюється по новому – тож на Кармелюкові та всілякій там інших розбишаках акцентувати не треба, а краще вивчати родоводи української шляхти, або з’ясувати, у кого з учнів серед предків були маєтні козацькі полковники (пам’ятаю, на схилку 90-х почув у балачці з однією страх як гоноровою педагогинею: «Ми з’ясували, що у нас на кафедрі все керівництво – з давніх дворянських родин. Так і має бути: пани завжди лишатимуться панами, голота – голотою»).

І лише проминувши «на одному подихові» два з гаком десятиліття після 92-го року, вщерть виповнені «оптимізованим»  школами, «укрупненими» лікарнями, шахтами-копанками і дівчатами з малих містечок, перед якими розгорнулася блискуча кар’єрна перспектива виходу на найближчу трасу міжнародного рівня, починаєш розуміти, що ні – не забував нічого колишній гетьманський міністр. Та й Леонідові Кравчуку, що він, тільки-но полишивши рихтувати «марксистсько-ленінську ідеологію» для потреб рідної йому ЦК КПУ, якраз у той час заповзявся з поміччю пригодованої інтелігенції ладнати підпори під «розбудову  незалежної держави», на пам’ять теж гріх було скаржитися. Бо і перший зі своєї емігрантської далечіні (свій «Нарис…», нагадаю, Дмитро Дорошенко писав на еміграції – подалі від, як сказав би Максим Рильський, «в убогу свитку вдягнених селюків» та їхніх комнезамів), і другий з вікна Президентського кабінету на Банковій бачили і розуміли потреби рідної їм соціальної верстви значно краще, адекватніше й притомніше, аніж усі гурти ентузіастичних патріотів, які так наївно вірили, що нарешті «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

 

Симптоматично, що на ніс галеона буржуазної України фігуру Кармелюка не виставляли ніколи, хоча кого лише туди не ладнали –  і  князів та гетьманів, і Винниченка з Грушевським, і навіть Брежнєва зі Щербицьким. Одначе поставити Кармалюку пам’ятник та покладати туди раз на рік букетика не спадало і не спадає на думку жодному голові облдержадміністрації. Бо вже сама лише згадка про експропріатора з подільського шляху актуалізує не підконтрольні асоціативні ряди, яким істеблішмент не в змозі дати раду.

І голови рад та адміністрацій, які з радістю встановлюватимуть пам’ятники кому і чому завгодно – від диктатора ЗУНР Петрушевича на Заході до коня геройського маршала Жукова на Сході – мудро і зі своєї позиції класово-адекватно «забуватимуть» Кармелюка. Зрештою, як мудро значив свого часу структуралісти, «витіснення», не-присутність у публічному дискурсі – то одна з найхарактеристичніших прикмет справжньої непідконтольності.  У суті речі  Кармелюк зі своїми «хлопцями» спромоглися на щось таке, що з погляду Систем робити не можна. Ніяк і ні за яких обставин. І навіть згадувати про це – небезпечно. Для них – небезпечно, отже для нас – не просто потрібно, а й життєво необхідно.

 

Короткий курс історії «Кармелюківщини»

 

У цієї людини було дивне, і навіть не зовсім українське ім’я – Севастіян. У метричній книзі села Головчинці Летичинського повіту на Поділлі, що належало пану Адаму Пігловському, під 27 днем лютого 1787 року записано: “Аз, ієрей Иоан Палей, парох Головчински храму Покрова Присвятие Богородици, окрестих и миром святим помазах младенца Севастяна от родителей законновенчанных Якима Кармалюка и жены его Елены”. У різних документах та судових актах, у поліцейських рапортах та секретних депешах його згодом писатимуть по-іншому: Августин, Устиян, Іустин. Проте народ назавжди вкарбував у своїй пам’яті одне, коротке і пружне наймення – Устим.

Так, ім’я він отримав романтичне, неначе з авантюрного роману (досить типова ситуація для тогочасного Поділля, на теренах якого сходилися багато етносів і конфесій: згадаймо славнозвісний роман Василя Земляка «Лебедина зграя» – там багато таких імен), проте долю свою Устим Кармелюк змушений був виборювати сам. Бо він народився кріпаком – людиною, що не мала жодних прав. І народився на Правобережній Україні, де кріпаччина була во стократ тяжчою, ніж де-інде в цілій Російській імперії. Після розподілів Польщі на цих землях Петербург уклав з тамтешньою аристократією своєрідний пакт, згідно з умовами якого магнатство мало демонструвати позірну лояльність імперії, у нагороду за що воно не лише зберігало, а й зміцнювало «модус» свого соціального панування. Протягом багатьох і багатьох десятиліть імперська бюрократія у жодний спосіб не цікавилася «домашньою справою», тобто ставленням дідичів до своїх підданих. Соціальний терор на Правобережжі сягав захмарних висот також і з огляду на яскраво виражену релігійну дискримінацію, бо увесь правлячий клас традиційно сповідував католицтво, натомість  селяни – православ’я: симптоматично, що до початку польського повстання 1831-го р. російський уряд палець об палець не вдарив задля того, аби чимось допомогти тамтешнім «братам по вірі» («захист православних» був основним мотивом російського втручання в польську політику у др. пол. XVIII ст., натомість після розпаду Речі Посполитої та поділу українських земель між Росією та Австрією Катерина ІІ та її наступники про цю про проблему «напрочь» забули). На загал беручи, ситуація виглядає так: замість триденної на тиждень панщини, рекомендованої поміщикам указом Павла І, селяни Правобережної України працювали п’ять і більше днів; шляхтич мав право продати селянина, розлучивши його з родиною, віддати його в солдати, заслати до Сибіру, зрештою – зашмагати його на стайні до смерті. 1844 р. Микола Костомаров, який натоді працював вчителем в одній з гімназій Рівного  (Волинь і Поділля – сусідні регіони, і ситуація там нічим не різнилася: до речі, в Рівному Костомаров першим записав народні пісні про Кармелюка), зауважив у листі до приятеля: «Я з жадібністю на кожному кроці розпитував про побут тутешнього народу (признаюсь, це мене більше цікавить тепер, ніж навіть народна поезія) і здобув жахливі відомості. Каторга краще була б для них! Не говорячи про те, що бідний руський селянин працює на поміщика замість вказаних трьох днів цілий тиждень… а собі в робочий час приділяють тільки свята… Поводження з ними [селянами – О.Х.] таке, що перевершує всякі уявлення про утиски і вкидає в дрож друга людства» Адам Пігловський, власний села Головчинці, до «друзів людства», вочевидь,не належав. Хоча і особливо осатанілим деспотом (як це часто зображувалось у художніх творах) він теж не був: заможний і хазяйновитий пан, Пігловський дбав про прибутковість свого господарства, а те, що селян за людей не вважав, так хто тоді їх ними вважав (Іван Франко в одній зі своїх праць аналізує мемуари польських шляхтичів про 20-40 рр. XIX ст. на українському Правобережжі:  живучи серед селянського моря, їхні автори практично ніколи не згадували про селян і не називали їхні імена –  то були просто речі, меблі, знаряддя праці, щось, нижче статусом за домашніх тварин, які все ж мали якісь прізвиська). З 1806 по 1811-й Кармалюк працює у Пігловського дворовим. Існує вперта легенда про те, що пан приставив його козачком до своїх синів, коли ті поїхали вчитися за кордон, де Кармелюк засвоїв манери, навчився французької мови (важко говорити про її правдивість, але те, що Кармелюк умів поводити себе у «вищому товаристві» – безсумнівно: збереглися поліцейські документи, які свідчать, що його бачили то в панському одязі з пишними бакенбардами, то в мундирі поліцейського чиновника, збереглися народні перекази, згідно з якими Кармелюк, отримавши вексель в одного багатого пана, потім приїздив до його боржника – звичайно, під виглядом заможного шляхтича – і забирав усі гроші). У цей же час він одружується, у нього народжується перший син Іван (згодом він буде заарештований по справі свого батька і помре у в’язниці). Проте ідилії в кріпацькому пеклі не бувають тривалими: 1812 р. пан Пігловський за якусь провину віддає Кармелюка в солдати. Зі службою «царю і отєчеству» Устиме не повелося – того ж року він тікає з війська разом з одним зі своїх найближчих побратимів Данилом Хроном  і організовує повстанську ватагу. Одним з перших епізодів її вкрай цікавої історії  було спалення ґуральні того самого пана Пігловського: то був навіть не «екс», і Кармелюк  з цієї справи ніякого матеріального прибутку не мав, то був акт чистої соціальної відплати. Цікаво читати про, сказати б, підготовчий етап до цієї Кармелюкової «акції прямої дії» в документах Літинського нижнього земського суду від 29 березня 1822 р. – рядки пожовклого паперу кидають яскраве світло і на особистість Кармелюка, і на мотиви його поведінки… Виявляється, Кармелюк хотів спочатку спалити панську пасіку, але, прийшов туди, побачив двох старих дідів, яких пан лишив за сторожів. Ті почали слізно благати, аби пасіку він не палив. Далі – слово судовому документові: Кармелюк на прохання дідів «намерение свое оставил без действия, объявляя, «что да бы не сделать вас несчастными» [певна річ, Пігловський до нього б  не дістався, а дідів би за збитки до смерті зашмагав – О.Х.] Однако требовал о сем помещику объявить, и о том, что будут еще спалені винокурня и ток за то, что его отдали в рекруты, и о сем тогда же донесено помещице».  За деякий час Кармалюка арештовують, засуджують до покарання 500-ма шпіцрутенами (людина навіть сильної статури зазвичай витримувала не більше 400-т). Проте Кармалюк вижив, і його відправляють на військову службу до Криму. З дороги Кармалюк знову тікає, знову організовує хлопців, знову виявляє «озброєний інтерес» до майнового стану подільських поміщиків. Після другого арешту (ув’язнений у Літинській  фортеці, піднімає там у грудні 1827-го бунт: у рапорті про цю події на ім’я подільського губернатора тюремники пишуть, що Кармелюк, «злобствуясь, сбил с себя оковы и приглашал прочих арестантов к возмущению» – для поліції в усі часи звичайним станом людини було і лишається перебування «в оковах», а той. хто і сам їх збиває, й інших до того підбурює – «злобний» нелюд) його засуджують до смертної кари, яку замінюють 25-ма ударами батогом, тавруванням та засланням до Іркутської губернії (по тому куди його тільки не засилатимуть, тож як «За Сибіром сонце сходить» він дізнався не з чужих розповідей). Звідти він вкотре тікає (пройшовши без документів близько 1500 верст: варто нагадати, що в Росії Миколи І кріпак без письмового дозволу пана не міг полишити свою місцину – тов. Сталін з його ідеєю «безпаспортних» колгоспників мав добрих учителів) і починається його безконечна епопея, в якій будуть втечі, переслідування, перевдягнені герої та панське золото, що переходило з дорогих камзолів до селянських свиток.

Десь початком  20-х рр. XIX ст. остаточно формується і базова структура кармелюківського руху як найпотужнішого чинника соціальної боротьби не лише на Правобережжі, а й у цілій Україні. Кармелюк запропонував і на практиці втілив справді інноваційну форму соціального спротиву, яка довела свою ефективність в умовах пануючого терору правлячого класу і повного контролю адміністрації та поміщиків над зброєю. Власне, форма ця була зумовлена специфікою конкретно—історичної ситуацієї: як відомо, домінуючою формою класової війни на Правобережжі у XVIII ст. була гайдамаччина – дії відносно невеликих і мобільних загонів, які, розширюючи «оперативний простір» своєї діяльності, з часом об’єднувалися у досить значні повстанські армії. Тоді розпочиналися т. зв. «гайдамацькі повстання»  – під проводом сотника Верлана 1734 р., повстання 1750-го р. та славнозвісна Коліївщина 1768 р. У суті речі, усе це були спроби повторити Хмельниччину, яка століття тому знесла на Лівобережжі владу магнатів. Проте всі ці спроби послідовно зазнавали поразки, бо правлячий клас виявлявся незрівнянно краще зорганізованим (усі гайдамацькі виступи придушувалися скоординованими діями армій Речі Посполитої та Російської імперії), та й за рівнем суто військового оснащення загони Швачки, Неживого, Бондаренка не йшли у жодне порівняння з армією Кречетникова. Варто наголосити, що після поразки повстання Залізняка і Гонти і до виступу Кармелюка Правобережна Україна (Київщина, Поділля, Волинь) не знало потужних соціальних рухів: так, селяни мріяли про життя, кажучи за Шевченком, «без холопа і без пана», про «нове видання» Коліївщини або про якусь потужну силу зовнішнього характеру, яка прийде їм на допомогу (наприклад, російську владу: після приєднання Правобережжя до православної Росії багато хто з селян вірив, що тепер, нарешті, настане «благочестіє»), одначе протягом цілих півстоліття після  Умані 1768-го шляхта панувала над селянами, не остерігаючись серйозного вибуху. Кармелюк першим безпомильним класовим інстинктом усвідомив: очікувати на потужний масовий виступ у цій ситуації – це шлях у нікуди, хоча б і з тієї причини, що протягом багатьох десятиліть кріпаки не мали досвіду бодай локальної перемоги і просто не здатні будуть так одразу масово піднятися. Система гноблення тут «скам’яніла», вона стала всеохопною настільки, що поміщиками навіть не було потреби вдаватися до зброї: механізм узвичаєного підкорення діяв ефективніше за пряму каральну експедицію. Сама думка про опір панові, тим більше – про те, що в поміщика, поліційнього урядовця чи солдата можна стріляти, видавалась тим, хто відробляв п’ятиденну панщину, суцільним божевіллям або шляхом до неминучого самогубства (характеристично, що українські фольклористи XIX ст.,  наприклад – Борис Познанський, зауважували, що народні пісні про героїв проти шляхетської боротьби – Нечая, Бондаренка, Швачку – найчастіше зберігалися в устах селян Правобережжя дуже сильно попсованими: за часів кріпаччини за одну таку пісню пан міг відправити на стайню або віддати в рекрути). Досвід опору селяни мали набути – але прийти він міг не відразу, і Кармелюк віднаходить геніальну у своїй дієвості соціальну технологію, суть якої полягала в залученні якомога більшої кількості повстанців до акцій соціальної відплати. Акцій обов’язково переможних, а не програшних, бо лише так люди з мозолями у безпосередньому своєму досвіді переконувалися: влада – не всесильна, не осяйна, не богоподібна, вона цілком земна і вразлива, на неї можна вплинути кулями, ножами і сокирами. Іншими словами, влада – не апріорна константа, а процес, у який можна втрутитись, змінити, виправити на нього на свою користь. Звичайно, Устим Якимович, розмірковуючи про життя десь на узліссі під розлогим дубом,  навряд чи вдавався до таких ускладнених категорій філософського дискурсу. Він, як випливає з його дій і вчинків, міркував приблизно таким «наративом»… Пани вже зовсім людей у ярма повпрягали, тому страх і не дасть їм повстати одразу гуртом, аби перебити  все панське кодло. Тому треба, аби якомога більше люду змогло дотягнутися до панської горлянки, зрозумівши,  що панів, які над ними знущаються, можна і потрібно бити, бо поодинці шляхта теж слабка…

Те, що Кармелюк міркував «у цьому напрямі» і що усвідомлення ним  соціальної боротьби як форми класової війни було чітким і виразним може підтвердити і джерельна база – хоча б і чудово задокументований у судових та поліцейських документах епізод, коли в червні 1827-го Кармелюка заарештовує в селі Кальна-Деражня (це Летичівський повіт на Поділлі) власник цього села поміщик Фелікс Янчевський (Кармелюка зрадив шляхтич Ольшевський, у домі якого отаман заночував: він не тільки виказав його Янчевському, а ще й, коли Кармелюк спав, намастив лоем курок його рушниці, аби той не зміг вистрілити). Але то – деталі, нам важливі не янчевські з ольшевськими, а Кармелюк. Отже, Янчевський зі своїми посіпаками ввалюється в хату і сподівається, що зараз же на допомогу йому прийдуть і зігнані з усього села кріпаки. Ті, одначе, стрімко впадають у стан когнітивного дисонансу: накази поміщика відверто саботують (судове начальство згодом напише,  що свою допомогу Янчевському селяни «очень лениво делали»), проте і рятувати Кармелюка страх їм не дозволяє. Зрештою, після затятої боротьби, пан з челяддю зв’язують  отамана. Далі – слово поліційним документам, у яких багато разів описується цей епізод (Кармелюком, до речі, цікавились на «найвищому рівні»: про його страву доповідали цесаревичу Костянтину Павловичу у Варшаву, а після загибелі Кармелюка у засідці, яку влаштував шляхтич Рудковський 10 жовтня 1835-го останній, як свідчить церковний літопис села Каричинці-Шляхові, де отамана і застрелили, «за убийство Кармелюка был лично вызван ко двору государя императора Николая Павловича, где имел личное свидание с императором и всемилостивейшее награжден золотым перстнем с императорской короной» – навіть убивць Пушкіна і Лермонтова імператор так не вітав): «Кармелюк при бытности многих людей говорил ему, Янчевскому, что он еще и за сим выйдет на волю и помстится на нем, Янчевском, а крестьянам, около него бывшим, говорил, чтобы не повиновались своим помещикам». Або ще: «Когда люди [панські посіпаки – О.Х] в’язали тех разбойников, то Кармелюк сказав [селянам, які ще не вирішили,боятися їм далі, чи ні – О.Х]: «Почему вы не вяжете их (то-есть помещиков) за то, что вас притесняют» (усі наведены тут цитати – із виданого Інститутом історії України у Києві 1948 р. збірника документів «Устим Кармелюк», у якому зібрані матеріали практично всіх його судових справ; принагідно хочу згадати ініціатора його виходу – чудового, але, на жаль, призабутого письменника, фольклориста та дослідника соціальної історії України Івана Єрофеїва).

Проте повернемося до суті Кармелюкової соціальної інновації: вона полягала у тому, що повстання ніколи не має закінчуватися – бо воно ніколи й не розпочинається, триваючи – з різною, зрозуміло, інтенсивністю – безперервно впродовж багатьох років. Збройний спротив набуває перманентного характеру, а домінуючою формою стає не бій з урядовими військами, не облога великого міста і не формальне звільнення якоїсь території від панування урядової адміністрації (що робили «колії», а до них – і Семен Палій), а перманентна експропріація. Чітко виокремлюються міліарне та цивільно-громадянське «крила» очолюваного Кармелюком руху. До керівного центру міліарного крила належало близько десяти людей – тут, звичайно, відбувалася постійна «ротація», бо хтось гинув, хтось потрапляв до лап поліції і. т.ін. Це були, сказати б, :професійні революціонери – давні соратники Кармелюка, люди, які пройшли не одну в’язницю, а дехто і з каторги чи від солдатчини не раз тікав. Їхні і імена не раз прикрашали сторінки судових справ: згадуваний вже Данило Хрон, Яків Струтинській (він дав сигнал до повстання кармелюківців у Кам’янецькій фортеці березнем 1823-го і загинув у бою: тоді, як писав подільський губернатор граф Грохольський у рапорті цесаревичу Костянтину Павловичу, повстанці «действуя нападением и отважною силою, досками от нар и кольями из дров при тюремном здании сложенных, захваченными, противу солдат из караульной на тревогу выбежавших, успели добраться по темноте ночи к замкнутым крепостным воротам и те, по чрезмерному их усилию и отваге… успели выломать и разбежаться»), Чорноморець, Яків Словінський, Петро Копчук. Вони перебули на нелегальному становищі – без документів (або з підробленими паперами), переховуючись у лісі чи по хатах людей, які їх підтримували. Цим колом ухвалювалися лише найзагальніші рішення стратегічного характеру – напади на великі поміщицькі маєтки, способи протидії поліційним облавам. Але головною ударною силою кармелюківського руху були місцеві осередки – звичайні мешканці того чи іншого села або містечка, які вели буденний спосіб життя, знаючи водночас, що залучені до повстанської мережі. Усі вони мали сховану зброю (вже саме володіння нею робило їх злочинцями в очах пана та влади); місцеві осередки здійснювали як самостійні акції, так і залучалися, за потреби, до загальної мобілізації. У день (найчастіше – ніч) «X», на яку була запланована експропріація, повстанці здійснювали швидкий озброєний напад на маєток, знищували охорону, якщо та чинила опір, ділили між селянами їхнім же потом і кров’ю оплачене майно – і зникали. Характерний приклад такого «ексу» зафіксовано в оповіщенні Летичевського земського суду від 23 серпня 1835 р. (треба зважати, що це був вже останній етап кармелюківського руху, коли для протидії йому були залучені всі наявні у тому регіоні сили поліції, армії та приватних озброєних груп самих поміщиків, коли 1833 р. для боротьби із загонами Кармелюка було створено т.зв. Галузинецьку комісію – тому у цьому випадку не всі повстанці змогли «відірватися» від переслідування):  «Сего м-ца с 12-го на 13-е числа, ночью, злоумышленники, вооруженные в ружья, пики, пистоли и ножи, напав на посесоршу селения Красносьолки г-жу Поплинскую, ограбили ее с денег и вещей на обороте сего поясненных [подається список, кажучи словами з відомого радянського фільму, усього, що «нажито ннепосильным трудом» – О.Х.]; по принятым мерам часть сих злоумышленников, соучастников и их пристанодержателей, поймано и засажено в острог. Главнейший же сих злоумышленников начальник, известный преступник Юстин Кармелюк, с товарищем Андреем, прозвания неизвестным, при преследовании ушли и при поисках не пойманы».

Але яким би ефективним не було крило міліарне, адміністративний апарат дав би собі з ним раду, якби комбатанти Кармелюка не були зусібіч «оточені» дружньою «периферією» – кріпаками, казенними селянами, дрібними єврейськими ремісниками, навіть збіднілими шляхтичами, які, не беручи безпосередньої участі участі у бойових зіткненнях, надавали їм надзвичайно важливу матеріальну та логістичну підтримку. Імена їх зазвичай не потрапляли в поліційні документи, але ці люди переховували  повстанців під час облав, у них зберігалися експропрійовані речі і, можливо, повстанська зброя, вони – це вже стосується містечкового єврейського населення Поділля – «збували» захоплені в маєтках цінності на нелегальному ринку і в такий спосіб поповнювали повстанську касу. В урядових документах їх узагальнено називали «укрывателями» («Самый опасный элемент – это укрыватели» – читаємо в одному з них), і боротьбі з ними приділялося першорядне значення. Звичайно, найчисельнішою і найактивнішою частиною цих «укрывателей» були подільські селяни: «Череменецкие крестьяне многие замешены в воровстве… делают новые злодеяния и соединяются с шайками преступников, а местное сельское управление им делает послабление и поноровку, укрывает в селе тогда, когда об отыскании оных везде делаются публикации, а они сидят на месте по домам, чем обманывается правительство [жах: «правительство», яке так дбає про цих «череменецких крестьян», не горе всьому людові «обманывается» –  О.Х.]»; «получил я ныне уведомление от помещика оного повета г. генерал-майора кн. Соколинского, что в окрестностях гор. Бара до того усилилась шайка разбойников, что почти всякий день делают… нападения и грабительства, что  с 26-го против 27-го числа прошедшего ноября месяца ночью означенные грабители ограбили и прибили посессора селения Комаровец, который хотя и требовал от тамошних крестьян для поимки их помощи, но ему в том отказали, ибо участвуя, по-видимому, с злодеями, дают им у себя пристанище»; «принять неусыпные меры и полную полицейскую заботливость осторожного обращения с низшим классом [«низший класс» –  завжди, як граната: один необережний рух – і все вибухає – О.Х.]» – цей мотив «червоною ниткою» проходить через увесь комплекс урядових та адміністративних паперів, пов’язаних з Устимом Кармелюком. До того ж слід наголосити, що подільські селяни і тоді, і пізніше дуже чітко вирізняли кармелюківців від суто кримінальних грабіжників, яких в той час і на тій території було дуже багато (деталі про суто кримінальний аспект подільського соціуму 20-40-х рр. XIX ст. – в етнографічно-соціальних нарисах Анатоля Свидницького, автора першого в українській літературі соціального роману «Люборацькі»). Симптоматичними під цим оглядом є свідчення, які Іван Єрофіїв записав 1908 р. у районі Кам’янця від діда Григорія Риндика, який змалечку ще, пасучи вівці, зустрічав Кармелюка: «Був кремезний, дуже широкий у плечах. Голова стрижена «під макітру». Був прозорливець, розумів людей. А що був характерник, то це байки. Також байки, що його було забито гудзиком, освяченим в 12-ти церквах. Був «втікачем» (дезертиром), а не «ховшнем». «Ховшень» – так звали тих гайдамак, що не хотіли бути гайдамаками. Це паскудне слово. Після панщини на Поділлі, біля Ушиці, з’явилась ватага Лозинського, але це були розбійники, користолюбці. Кармелюк таким не був. Розбійники ті, що з розпусти та розкоші, а він за народ».

Масовий характер народної підтримки (цифри тут – справді вражаючі: протягом 25-річної – від 1813-го по 1835 р. – епопеї кармелюківського руху через його бойові загони пройшло близько 20 тисяч повстанців, якими було здійснено понад тисячу озброєних нападів на поміщицькі маєтки, судами за участь у експропріація було винесено 2700 вироків, кількість «укрывателей» взагалі не піддається підрахунку) змусив уряд Миколи І перейти від поліцейських операцій до повноцінної військової кампанії. Зворушливо читати виданий на прохання Подільського губернського правління наказ командувача Другої російської армії генерала Байкова (від 5 березня 1827 р.) розташованим на Поділлі військовим частинам, у якому перераховуються підрозділи, задіяні для боротьби з Кармалюком: по два батальйони Казанського і В’ятського полків (мали контролювати Хмільник, Лютичів, Зіньков, Дражню), 31 єгерський батальйон (відповідав за район Могильова) – такі документи сповнюють гордістю за рідну історію. Навіть і після загибелі Кармелюка його рух ще тривалий час продовжував боротьбу: чиновник з особливих доручень Візерський, який очолював Галузинецьку комісію, отримав спеціальні інструкції не припиняти її роботу до «повного заспокоєння» селянства, а подільські поміщики ще в 1840-му надсилали «привительству» відчайдушний сигнал “SOS”, благаючи захистити їх від повстанців. Зрозуміло, що логіка розгортання руху такої інтенсивності мусила поставити на порядок денний питання про певні організаційні його форми. Відповідь на нього не видаватиметься простою: з одного боку, кармелюківці не лишили по собі відозв, декларацій і статутів, з іншого – над багатьма дослідниками і досі тяжіє традиційне більшовицьке уявлення про те, що селяни просто не здатні бути повноцінними революційними бійцями,що вони воюють тільки за локальні інтереси свого села, що у зіткненні з регулярною армією обов’язково зазнають поразки, що організуватися вони здатні тільки під керівництвом міських робітників…  Кармелюківський рух – наочне спростування цих догм: і регулярним силам вони успішно протистояли, і протягом кількох десятиліть успішно оперували на величезному терені Поділля, Волині Київщини, і організації своєї він просто не міг не мати. До речі, в офіційних документах організаційна природа руху виразно прочитується між рядками, досить лише скинути більшовицькі «окуляри» і адекватно поглянути на речі. Наприклад, на очних ставках Кармелюка з його товаришами він послідовно заявляв,  що їх «никогда не видал, не знает, в сотовариществе с ними не бывал» (його побратими свідчили те ж саме стосовно нього) – безсумнівно, тут маємо справу зі спільно випрацюваною організаційною настановою (у XX ст. подібну стратегію поведінки бійців в ув’язненні реалізовували «Червоні бригади» та РАФ). Або ще один характеристичний епізод, зафіксований березнем 1627-го у поліційних документах зі слів їхнього інформатора, який випадково став свідком зустрічі Кармелюка його «хлопцями» у корчмі на Летичевському шляху: «вдруг, надъехав какой-то в виде полицейского служителя с колокольчиком неизвестный человек, и увидев воров, сказали им: «Здравствуйте, хлопцы» [як свідчать і судову акти, і фольклорний матеріал, Кармелюк завжди називав своїх товаришів «хлопцями», а вони його «батьком» – О.Х.], соскочил с повозки и на слова его «Ану, на боже», каждый из воров, посягнув в карман, вынесли нечто денег, отдали приехавшему… Означенный же полицейский служитель росту среднего, лицом бел, волос на голове и бакенбардах русых, одет в сюртуке с красным воротником и картуз с красным околышком». Ідеться тут про збір Кармелюком коштів на потреби повстанської каси після проведеного «хлопцями» – зрозуміло, на цей раз без його безпосередньої участі –  успішного «ексу». Але для того, аби отаман в уніформі високого сину поліції міг роз’їжджати подільськими шляхами, необхідно, необхідно, аби функціонувала організаційна мережа таємних притулків (хати,самотні шинки і т. ін.), у яких би і Кармелюк, і повстанці могли переховуватися. Зберігати уніформу, зброю, експропрійовані кошти.

Але, звичайно, поза всією важливістю повстанської організації, «серцем» її був він – Устим Кармелюк, людина, яка ще за життя стала легендою. Романтична постать його оповита великою кількістю пісень і переказів (польський шляхетський історик-белетрист Юзеф Антоній Ролле, який у 80-х роках ХІХ століття написав першу більш-менш наукову розвідку про Кармалюка, зауважував, що за свого життя хлопський отаман «був предметом вечірніх бесід і в шляхетський вітальні, і в селянській хаті», та що «ім’я його було на вустах у всіх»), у яких, звичайно, траплялися і фантастичні вигадки, і перебільшення на кшталт розповідей про розрив-траву, яку мав при собі Кармелюк (проти неї безсилі будь-які кайдани) чи про човника, якого він малював на стіні тюремної камери і випливав ним на волю, але було там і багато правдивого – в історіях про те, як отаман, насміхаючись над своїми переслідувачами, сам брав участь в облавах «на Кармелюка», як, перевдягнувшись офіцером, визволяв своїх товаришів з в’язниці. Дещо додають до його характеристики судові папери (хоча заарештований Кармалюк на слідстві розповідав про що завгодно, тільки не про реальні обставини своїх справ) – принаймні, вони дають відчути ті страх, ненависть і мимовільну повагу, яку викликав він у пануючого класу. Найбільше під цим оглядом вражає фрагмент з повідомлення в журналі Летичевського земського суду, у якому йдеться про вбивство Кармелюка – цей текст звучить урочисто, як анафема Стеньке Разіну: «Сим образом кончил жизнь свою славный злодеяниями Кармелюк, наказанный три раза шпицрутеном и три раза кнутом, сколько же раз бежавший из каторжной работы, непокоивший многие годы здешнюю округу, имевший чрезвычайные и даже неимоверные почти связи, сделавшийся, сказать можно, водрузителем всего зла и сим ввергнувший многих простолюдинов в пагубу и в самое даже суеверие всеобщее о его силах и могуществе мнение».

Що ж до  реальної постаті Устима Якимовича Кармелюка, то найближчим до історичної правди, звичайно, будуть не сухі рядки мертвих судових протоколів, а фольклорно-поетичний образ Кармелюка:  виразно зберігається там вивільнений з-під контролю влади соціальний досвід воюючого народу. Та ще свідчить за правдивого Кармелюка знаменита картина Тропініна «Портрет українця середнього віку»: Василь Андрійович написав її 1818-го, коли, супроводжуючи графа Іраклія Моркова, відвідав Кам’янець, де мав змогу бачитися з ув’язненим у фортеці отаманом. Картина Тропініна оповита якимось особливою повагою художника до свого героя, до його гідності і мужнього вибору – може, тому, що Кармелюк і між тюремними стінами лишався вільним, а Тропінін у той час був кріпаком. Власністю свого господаря – графа Моркова, який милостиво відпустив його на волю тільки коли коли знаменитому художнику виповнилось 47. До речі, того ж року, що і портрет Кармелюка, Тропінін пише «Портрет сина Аркадія» – одну з найтепліших і найліричніших своїх робіт. Мати Аркадія була вільною селянкою, але згідно із законами Російської імперії, дитина, народжена у шлюбі з кріпаком, сама мала стати кріпаком (не позбавляти ж, справді, поміщиків права на законну власність). Усе життя мріяв Тропінін побачити свого сина вільним, і вже отримавши «відпускну» і ставши знаменитим художником, автором портретів Брюллова, Пушкіна, Айвазовського, вчителем і наставником талановитої молоді мріяв про це. Та так і не судилося мрії його збутися: помер Тропінін у 1857-у, ще до скасування кріпацтва, помер, усвідомлюючи, що його син  – власність інших людей…

Але повернемось до історичного Кармелюка. Загал, найчастіше, знає про нього з пісні «За Сибіром сонце сходить», яка належить все ж не Кармелюку, а прихильному до нашого народу польському поетові «української школи» Тимкові Падурі. Створена по живих слідах Кармелюкових діянь, вона багато в чому правдива. Взяти, хоча б слова «Я нікого не вбиваю, бо сам душу маю» – звичайно, їх не можна сприймати буквально, бо на війні, як на війні, і вбивати Кар малу та його  хлопцям доводилося, але правдою є також і те, що  що зброю він застосовував у найбільш крайніх ситуаціях. Навіть багатьох лютих панів він спочатку попереджав, а вже потім – діяв: за народними переказами, він приходив до них,  називався власним іменем і звертався приблизно з такою промовою: «Облиш людей, не муч, не спасешся! Як я тебе, гнилозубого, схочу знищити, так ти хоч у мур замуруйся, а я тебе знайду». І в більшості випадків – допомагало, бо добре слово і пістолет…

Підтверджуються історичними джерелами також інші його слова з цієї ж пісні: «Візьму гроші в багатого, убогому даю»: навіть на вершині слави Кармалюк особисто лишався бідною людиною – на власне прожиття він заробляв шевським ремеслом, а серед його речей, знайдених після загибелі,  був і мішечок із цвяхами для ремонту чобіт. Траплялися випадки, що під час арешту у Кармелюка знаходили настільки мізерну суму грошей, що її заледве вистачало на те, аби сплатити вартість викуваних для нього кайданів. Теж прикметна деталь: під час його арешту в червні 1827-го пан Янчевський (це той, якому селяни відмовлялися допомагати і за доносом якого проти них потім ціле слідство організували: Кармелюк впродовж багатьох років мріяв віддячити «його панській милості» – невипадково ж «Подольская уголовная палата» з тривогою оповіщала всіх у серпні 1832-го, що «посланный в недавнем времени в каторжную работу преступник Кармелюк бежал и находится в здешних сторонах, прибирает к себе людей для отмщения Янчевскому за поимку его в 1827 году и уже оных имеет более десяти человек») сподівався, окрім іншого, суттєво поліпшити також і свій матеріальний стан, розраховуючи, що знаменитий розбійник обов’язково тягає при собі торбу із золотими червінцями – але спіймав облизня. Знову слово поліційному документові: «После того расспрашивал г. Янчевский где же вещи, что они награбили, и деньги, и на сие Кармелюк отвечал, что вещей никаких нет, а имел семь рублей серебром, то и те отдал какому-то построченному им бедному человеку». Тож Кармелюк з гграбунку не жив, з грабунку жили виключно пани. Досі теж живуть.

…Насамкінець – ще одна, певно, найважливіша особливість очолюваного Кармелюком соціального руху. Це може видаватися дивовижею і для тієї епохи (перша третина XIX ст. – час, коли в Англії ще навіть чартистський рух не розпочався, а в Україні цвинтарна тиша покріпаченого селянського моря лише вряди-годи порушувалася глухими чутками про «сина Гонти», який десь готує нову Коліївщину), і для того терену (Поділля з його строкатим етнічним складом – українці, поляки, євреї, із задавненою конфесійною ворожнечею православних, римо-католиків, старообрядців), проте історичний персонаж з повним іменем Устим Якимович Кармелюк виявився єдиним, хто безпомильним соціальним інстинктом усвідомив: не щось інше, а саме майнова нерівність – корінь усього лиха (цікаво, що Марко Вовчок, яка за порадою Шевченка вперше в українській літературі звернулася до образу Кармелюка, написавши відому повість-казку, 1871-го, тобто через 36 років після загибелі отамана, була оштрафована петербурзьким судом «за схвалення такого способу дій, який суперечить встановленим у нас засадам власності»).

Так, Кармелюк забирав майно у заможних євреїв («Прийде нічка темненькая,/ Треба спогадати,/ Треба їсти, треба пити /Нігде ж його взяти //Знаю жида багатого / Бородою маше /Як позволю своїм хлопцям / То все буде наше»,­ – співається в записаній Степаном Руданським народній пісні). Але забирав його разом з Лейбою Кігманом, Менделем Гонталем та Ароном Віняром, які перебували в його загоні; він нападав на маєтки польських дідичів (бо всі великі землевласники на Правобережжі тоді були поляками) – і одну з «явок» своїх мав у домі Олександра-Станіслава Вітвіцького, який потім по всіх поліційних протоколах вперто свідчив, що Кармелюк «в доме его никогда не бывал, сообщения никакого не имел». Проте найбільше серед «кармелюківців» було покріпачених українських селян, на шиї у яких сиділи і польський пан, і єврейський лихвар, і свій «рідний» український глитай. У ланцюзі соціальної експлуатації він опинився до селянина найближчим – саме тому Кармелюк і розпочав зі «своїх». Перші «екси», які втікачі з царського війська Кармелюк та Данило Хрон здійснили у 1813 році, на самих початках селянської війни на Поділлі, були нападами на глитаїв села  Дубового – Федора Шевчука та Івана Сала. Син останнього згодом свідчив поліції, що їхньою родиною «понесено убытку в худобе и других вещах на тысячу четыреста золотых» – такою величезною сумою міг оперувати далеко не кожен гоноровий польський пан. І перед ваготою цього факту пощезають, ніби паморозь на весняному сонці, фальшиві мітологеми про «єдину загальнонаціональну родину», про те, що «всі ми – брати українці, і в нас усіх спільні інтереси»… Бо коли в одного майна на тисячу чотириста золотих, а іншому на обід і сухого хліба не вистачає, то хтось тут – братом, а хтось – катом. Так було в добу Кармелюка, і в наші часи все лишилося так само.

Натомість «власники» України (і це стосується усіх їхніх фракцій – від решток «регіоналів» до  «Народного фронту» з «Батьківщиною») з дорогою душею погодяться визнати точкою відліку соціальної парадигми будь-який геополітичний, релігійний, етнічний, культурно-світоглядний, регіональний антагонізм, але тільки не класову боротьбу. З якої Кармалюк свій шлях в історію розпочинав у 1813-му  і якою його завершив у 1835-му, коли загинув, готуючи напад на поміщицьку економію. Він перетворив свій край на нашу Сьєра-Маестра XIX віку, на позбавлений «сторонніх домішок» простір чистої класової боротьби, дискурсивне поле,  у якому не лишається місця для жодного іншого конфлікту, окрім станового.

 

Кармелюківська армія національного визволення

 

– за аналогією зі знаною всім мексиканською, очолюваною субкоманданте Маркосом. Або «Революційний Рух Устима Кармелюка» –  якщо згадати Перу за диктатури Фухіморі у 96-му і знамените захоплення посольства Японії в Лімі… Усі ці алюзії виникають неминуче, змушуючи замислитись над питанням: як і в який спосіб Кармелюк може бути актуалізованим в сучасну епоху пізнього капіталізму? Актуалізований не як ярмаркові декорації (на гадку спадає т.зв. «відродження українського козацтва» поч. 90-х – з довжелезними шликами і хвацькими вусами: боси там у переважній більшості зробили успішну бізнесову або адміністративну кар’єру, натомість низовий актив потихеньку спився), а як дієвий механізм позиціонування в класовій боротьбі. Відповідь на це питання неможлива без адекватного розуміння соціо-історичної природи цього руху, і тут знову на заваді нам будуть впаяні у свідомість більшовицькі матриці. Бо в офіційному радянському дискурсі Кармелюк шанувався, але по-особливому – як один з керівників антифеодальної боротьби, і не більше: «батько» і його «хлопці» в історіографічних схемах лишалися десь на периферії, будучи явищами значно менш важливими, ніж відповідні їм у часі декабристи чи Липнева 1830-го р. революція у Франції. Характерно, що у канонізованих ленінських «трьох этапах освободительного движения»  – дворянському, різночинському та пролетарському – для Кармелюківського руху місця зовсім не лишалося; вочевидь, більшовики з їхнім засадними упередженням до селянства навіть не зараховували  його до революційної традиції… І це при тому, що він, триваючи більше, ніж чверть сторіччя, охопив величезну територію, пробудив від соціальної летаргії величезну кількість людей, що він, зрештою, залишив по собі тривку історичну пам’ять (чи хоч один фольклорист записав з народних вуст бодай одну пісню про декабристів? а скільки їх про Кармелюка записано?)… Натомість ми знову будемо чути про стихійний характер селянських протестів, про те, що програми там не було, що вони завжди приречені на поразку і т. ін.

Бо давно слід поглянути на цей історичний феномен таким, яким він був насправді, а не яким його «рихтують», аби втиснути в уже готові схеми. Кармелюківський соціальний рух був революцією. Революцією базового рівня, яка у дійсності, а не на словах змінювала структуру суспільних відносин: зрештою, те, що десятки тисяч людей на кілька десятиліть вийшли з-під контролю влади, те, що вони «перевернули» усі попередні основи свого існування, що у них з’явилися інші поведінкові реакції, інший тип соціальної комунікації, базований не на страху, а на довірі, бо у такій тривалій визвольній війні народ не може не перевиховати сам себе – це як, зміна суспільної структури чи ні? Так, ця революція виявилась з об’єктивних причин незавершеною, як незавершеною були революції, що їх очолювали Еміліано Сапата і Нестор Махно, але, гадаю, краще вже «програти» так, як Кармелюк, Сапата і Махно, ніж «виграти» так, як Ленін, який ще у 18-му, за словами Марії Спірідонової, замість вільної гри народних сил почав усюди ставити приставів від Комуністичної партії. Проте навіть і такою, незавершеною, ця революція встигла зробити неймовірно багато: вона подолала нездоланний для революцій якобінського типу розрив між авангардом та масами, між політичним та військовим аспектами боротьби (свідомі та систематичні експропріації – що може бути більш політичним?) і головне – через ідею всезагального озброєння повстанців подолала протиріччя між народом та зброєю, яке завжди було і лишатиметься базовим для будь-якого експлуататорського соціуму. Власне, повстанці Кармелюка на практиці зреалізували соціал-революційне гасло «Боротьбою здобудеш ти право свое». Так, право в їхній революції належало тому, хто бореться, і кожен міг обрати для себе боротьбу і право чи рабство і покору.

Це може видаватися дивовижним, але за двісті років від початку Кармелюкової епопеї концепти і дискурсивні практики цього руху виявляються навдивовиж актуальними. Так, змінився спосіб виробництва, змінилася техніка та й взагалі історичні декорації, бо люди тепер стріляють вже не з рушниць і пістолів, а з підствольних гранатометів та систем залпового вогню «Град», проте потреба розгортання і логічного завершення революції  базового рівня, революції, в якій у тій чи іншій формі братиме участь кожен, хто належить до трудового народу, революції, яка змінить не «владу», понавикавши туди нових паразитів, а соціальний простір конкретного людського існування, виявляється ще більш нагальною І поразка Майдану (звичайно, усі ми працюємо на те, аби ця поразка була тимчасовою, але нині після Іловайська, Мінських угод та виборів імені Порошенка та «Опозиционного блока» треба визнати самоочевидне: Майдан їм поки – поки!– вдалося приборкати) зумовлена насамперед тим, що йому цю базову революцію розгорнути по-справжньому так і не вдалося Бо Система, зрештою, проковтне собі і потрощені меблі в облдержадміністраціях, і навіть побиту пику штатного клоуна Шуфрича, але коли Сашко Білий спробував бодай трохи вдатися до того, чим займався Кармелюк (прийшов зі зброєю до реального прокурора, аби змусити того вирішити на користь людей реальну проблему), він зразу ж отримав кулю. І вбивство це радісно схвалили як імперіалісти в Кремлі, так і державники-патріоти в українському уряді. А далі все покотилося, і маємо ми бюрократично-генеральську АТО, а не всезагальне озброєння по-кармелюківськи і народну війну, і маємо люстрацію, а не експропріацію. Ні, люстрації теж не маємо, бо з якого це дива правлячий клас має іти на такі жертви?

…Починаючи з 90-х років XIX ст. у львівському часописі «Зоря» друкувалися записані одним фольклористом прецікаві свідчення старих подільських дідів, які ще пам’ятали за ту опоетизовану згодом у піснях і переказах герілью: «Питають одного селянина: а в цих Медоборських горах ховався Кармелюк? – «Він не ховався. А навіщо ж йому було ховатися, коли він був Кармелюк».

 

Олександр Хоменко

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 5.2/10 (5 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 2 votes)
КАРМЕЛЮКІВСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ БАЗОВОГО РІВНЯ: ДОСВІД ДЛЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ, 5.2 out of 10 based on 5 ratings