2629-01Оригинал статьи находится здесь

Огій Яків Родіонович

Народився 21 жовтня 1891 р. на хуторі Огіївка Кобеляцького повіту, Полтавської губернії в родині селянина-бідняка. Один із організаторів партизанського руху на Україні в роки громадянської війни. Державний діяч. Розстріляний 13 липня 1937 р. Реабілітований в 1962 р.

На крутозламі історичних епох український народ піднімав із своїх глибин на гребінь політичного життя талановитих людей, які мали достатньо віри, сил і вміння, щоб вести за собою інших. Це повною мірою стосується селянського сина з Полтавщини Якова Огія.
Його батьківщина — нині не існуючий хутір Огіївка поблизу с. Сухинівки Кобеляцького повіту, де й бідняцькій сім’ї він народився 8(21) жовтня 1891 року1. (В деяких документах, офіційних повідомленнях зазначається, що Я. Р. Огій народився в 1892 р. Але документи, заповнені ним власноручно, дають підставу автору вважати, що датою його народження є 21 жовтня 1891 р.)
Освіту Яків, як він сам казав. одержав «домашню» — тобто ніякої, самотужки вивчившись грамоти. Йому, наділеному допитливим розумом, в дитинстві і юності мріялося про навчання, та життя повертало ці думки в інший бік — як заробити на шматок хліба. Тож і працював він ще змалку у наймах, а потім, оволодівши ремеслом чоботаря і шевця, гнув спину на цій нелегкій роботі2.

З 16 років довелось йому батракувати у поміщиків і куркулів у степах Катеринославщини та Таврії. Ще підлітком Яків, не витримавши найманого рабства у поміщика, утік від нього. За самовільне залишення роботи його піддали адміністративному арешту. В 1912 році Я. Огія переслідувала поліція як організатора вбивства чеченця, що охороняв поміщика. Сам він згадував свою юність: «Ідеологічне виховання я одержав в степах у куркулів і поміщиків, на пристанях Азовського моря у купців та капіталістів»3.

Поневіряння та злидні не зламали цю вольову і обдаровану людину. Волелюбний козацький дух — чи не єдина спадщина Якова Огія — штовхає його до активного спротиву будь-якому гнобленню. Тому навесні 1917 р., почувши заклик «Борітеся — поборете» щойно утвореної Української партії соціалістів – революціонерів, увійшов до її складу4. Про більшовиків же у селах Полтавщини за свідченням газети «Молот» — органу Полтавського комітету РСДРП (б) — практично не мали уявлення аж до кінця 1917 р.5
З ростом майже два метри, атлетичною статурою, з красивим мужнім обличчям і густим темним чубом, Яків однак приваблював людей до себе не тільки зовнішністю. Особисті якості, в першу чергу, організаторський хист, невгамовний революційний запал, швидко зробили його однією з чільних постатей у політичному житті повіту. Серед українських есерів, різних за своїм складом і переконаннями, він стояв на найлівіших позиціях, як прихильник Рад. Я. Огій був одним із організаторів Кобеляцької об’єднаної Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Як її представник він виступав на з’їзді Рад Полтавщини в липні 1917 р.6

Революційність Огія привела його до лав боротьбистів — лівої течії українських есерів, що виділились у самостійну партію в травні 1918 р. В часи гетьманщини і німецької окупації він вів підпільну роботу, піднімав селян на боротьбу проти буржуазно-поміщицького режиму.
Виконуючий обов’язки Кобеляцького повітового старости В. Кублевич 24 липня 1918 р. зазначав у своїй постанові, що під час волосного сходу у с. Бродщині, зібраному для оголошення грамоти гетьмана П. Скоропадського, було допущено обрання головою сходу Якова Огія, який «разом з Порфирієм Твердохлібом виголошували запальні промови, закликали народ не визнавати влади Пана Гетьмана, дозволяли собі різко критикувати зміст грамоти, озброювали народ проти німецьких властей…»

Виходячи з цього і вважаючи, що Огій і його спільники є більшовиками, та те, «що Яків Огій зник і до цього часу не розшуканий», Кублевич постановив: «Після затримання віддати Огія до німецького військово-польового суду»7.

Яків Огій очолив збройне повстання проти гетьманщини та німців у с. Попівці Кобеляцького повіту, що почалось одним з перших на Полтавщині. Як він сам згадував, повстанці успішно відбили два наступи німецьких загонів, і це викликало загальний ентузіазм селян8.

А незабаром Огій, діючи у контакті з Полтавським підпільним повстанським комітетом, створив партизанський загін і очолив його бойові дії проти окупантів та режиму Скоропадського. За це німці спалили його хату, до непритомності побили стару матір, а самого Якова засудили до смерті, та не могли справитися ні з загоном, ні з його командиром9.
1919-й рік був особливим у долі Якова Огія. Він став роком незлічених випробувань, майже постійного смертельного ризику, але разом з тим і високого злету, приніс йому визнання і велику славу в народі.

В опублікованих 1926 року спогадах, одним із авторів яких він був, зазначалося: «Ще до появи денікінських військ на території Полтавщини тт. Огію, Сердюку, Кондратку і Сагайдаківському було доручено організувати окремий партизанський загін. Загін повинен був лишитися в тилу Денікіна. На протязі приблизно 10 днів загін був організований і під командуванням тт. Огія і Сагайдаківського був направлений на передові позиції в напрямку Карлівка – Костянтиноград»10-17.
Про становище на тій ділянці фронту можна судити з повідомлення Бюро української преси для В. І. Леніна: «Ми утримуємо Костянтиноград. Харківському напрямі продовжуються запеклі бої Богодуховим. Пікнічний схід Полтави відтісняє наші частини. Почалась евакуація Сум. Полтави повідомляють кепське постачання армії продовольством. Нема взуття, спорядження»18.
Під тиском білих загін Я. Огія відступив на правий берег Дніпра, де влився до складу іншого партизанського формування, створеного на Кобеляччині, яким командував Олекса П’ятенко (Геращенко), колишній офіцер царської армії, людина виняткової відваги. І керівництво, і бійці не бажали відступати за межі України, тому партизанське з’єднання під назвою «Бригада полтавських повстанців» увійшло до складу III Галицького корпусу армії Української Народної Республіки, який стояв фронтом проти Денікіна на Київщині і підлягав Петлюрі19.
Проте серед командування бригади не було єдності у політичних переконаннях, її командир О. П’ятенко входив до так званої «Кобеляцької організації Української Комуністичної партії» (хоча сама партія з’явилась у 19’20 р.), а Огій, за словами І. Майстренка, що теж був у складі з’єднання, «малописьменний колишній наймит, але дуже талановитий організатор, стояв ближче до більшовиків»20.

Тому Огій разом із емісарами ЦК Української Комуністичної партії (боротьбистів) Олександром Лісовиком та Костем Матяшем, що прибули із Києва для нелегальної роботи в тилу петлюрівських військ, приймає рішення — залишити позицію Галицького корпусу і, прорвавши денікінську лінію фронту, рушити рейдом по ворожих тилах, піднімаючи населення на повстання. Так почався «червоний рейд» полтавських партизанів, або як їх називав сам Яків Родіонович — «лівобережних низових козаків»21. Керівники рейду згадували потім: «Петлюрівське командування надіслало свої частини нас затримати. Та було вже пізно, оскільки наші частини вже підтягнулися до Сквири і готові були для відсічі. У Сквирі створили штаб в такому складі: т.Лісовик — загальне керівництво, зовнішні зносини; т. Матяш — військовий керівник, оперативна частина; тов. Огій — заступник Матяша і політичний комісар; тов. Сніпко — начальник артилерії; т. Скрипка — командир кінного полку»22.
Захопивши Канів і переправившись на Лівобережжя, партизанське з’єднання «Лівоберук» (так ще називало його командування) несподівано для білих з’явилось на Полтавщині. На плечах їхніх роз’їздів партизани увірвались до Хоролу і захопили його. Яків Огій, призначений комендантом, підтримував сувору дисципліну серед бійців і необхідний порядок у місті. Вилучивши разом із О. Лісовиком із місцевої скарбниці 5 млн. карбованців, необхідних для розрахунку з селянами за продукти і спорядження, вони видали усім місцевим службовцям платню на два місяці вперед і залишили кошти на господарські витрати23.
Незабаром партизани пробилися до Полтави. Про становище в місті і губернії свідчить «повідомлення товариша», надіслане через лінію фронту для членів ЦК КП(б)У: «Настрій населення Полтави подавлений. В місті стоїть офіцерський загін, із якого комплектуються каральні загони. По Полтавській губернії таких загонів розіслано до 15. Грабунки й насильства звичайне явище, причому грабунками займаються не лише рядові козаки, але і командний склад»24.
Ватажки партизанів згодом згадували: «Штаб вирішив самого міста не брати, бо утримати його довго не вдалось би, а якомога більше дезорганізувати білих і підбадьорити полтавських робітників».Бої на околицях міста розпочалися 11 жовтня 1919 р.
«З часів Карла XII Полтава не переживала такої канонади. За 2 дні випущене було по Полтаві до 1500 снарядів»,25 – засвідчують очевидці. На другий день повстанцям удалось увірватись до самого міста. Яків Огій, що мало не загинув у бою, потрапивши під вогонь ворожого кулемета, писав через кілька місяців: «Підійшовши до Полтави, я розумів, що ми
є нервом для денікінської армії, а тому наше завдання було паралізувати
ворога. Коли ворог зібрав усі свої сили, щоб нас розбити, то ми спокійно
відступили від Полтави…»26.
Далі маршрут з’єднання Лісовика — Матяша — Огія через Кобеляки, які воно захопило відразу, проліг на Катеринославщину.

Тим часом денікінська офіціозна газета «Русь» 15 жовтня 1919 р. хвалилася: «Вжиті рішучі заходи для ліквідації банд, що діють на території Малоросії. В Київській області банд мало… Дещо складніше справа в районі Полтавської області. Тут діють банди найбільші, наприклад, банда Шуби, яка недавно другий раз увірвалась до Полтави і протримала її два дні (11-12 жовтня) в своїх руках. (З’єднання завдавало ударів так раптово, що денікінці навіть не знали точно, хто його очолює, і плутали із загоном Шуби — авт.). З Полтави бандити були вибиті 13 жовтня вранці. Шуба утік. З ліквідацією банди Шуби слід чекати успіху в Полтавському районі…»28.
Між тим партизанське з’єднання «Лівоберук» незабаром дало знати про себе на Катеринославщині. Тут до його складу влився ряд невеликих місцевих загонів, серед яких були більшовицькі, лівоесерівські, очолювані Чухраєм, Орленком-Артисевичем, Цуриком. Чисельність партизанів під командуванням О. Г. Лісовика, К. Матяша, Я. Р. Огія сягала 5 тис. чоловік при доброму озброєнні, в т.ч. артилерії. А згодом до складу з’єднання увійшла і партизанська бригада І. Лантуха29.

Генерал Слащев

Генерал Слащев

Із з’єднанням, домагаючись його підпорядкування, встановили зв’язки Зафронтбюро ЦК КП(б)У30 (орган знаходився у Москві, а потім у Серпухові і керував роботою більшовицьких організацій у тилу білих на Україні), Полтавський підпільний губревком31, Реввійськрада і Головштаб повстанських радянських військ Лівобережної України. Останній вимагав від командування з’єднання, коли Махно повів наступ на зайнятий денікінцями Катеринослав з півдня, вдарити по білих з півночі32. в кінці листопада 1919 р. під Нижнєдніпровськом повстанці зіткнулись із значними і відбірними силами білих під командуванням генерала Слащова: двома кавалерійськими і двома піхотними полками.

«Розпочався жорстокий бій, що точився цілу добу, на початку з перемінним успіхом, а потім денікінцям пощастило нас оточити, — згадував один із партизанських командирів Орленок- Артисевич. — Становище склалося недобре, а тут почались суперечки комскладу. Командир загону тов. Матяш, член штабу тов. Лісовик та інші човнами поїхали до Катеринослава для переговорів з Махном (як пригадуємо, з приводу хворих та зброї). Маса розглядала їхній від’їзд як утікання, і це мало негативний вплив на настрій партизанів… На чолі усієї групи став тов. Огій»33.

Сам Яків Родіонович писав про той бій: «Здавалось, що діло партизан після півтора місяця тяжкої боротьби загине, але козаки духом не впали, і з великою енергією під командою моєю і хороброго товариша Скрипки нам вдалось атакою на протязі 4-х годин прорвати обхід (оточення — авт.) без втрат. Цим проривом нам вдалось здобути патронів і знищите один добровольчеський (денікінський — авт.) батальйон»34. Із загонів, які вивів із оточення Я. Огій, була утворена 2-а повстанська бригада під його командуванням. Комбригу не бракувало авторитету в досить-таки строкатому як за складом, так і за ідеологією партизанському середовищі. Сам виходець із «низів» народу, він відмічав у цьому зв’язку: «Більшість повстанців йшло за особами, а не за ідеєю».35

В грудні 1919 р. бригада Огія вела бої з білогвардійцями на Полтавщині. Як і два місяці тому, вона, раптово підійшовши до Полтави, завдала ударів ворогу на її околицях і змусила його відступити. 13 грудня місто було звільнене. «Ми, яко партизани, маючи досить холоднокров’я, в Полтаву вступити не спішили, — зазначав Я.Р. Огій — Цим часом підійшло регулярне військо Червоної Армії, і коли в Полтаві збилась маса війська, почались позорні явища — грабунки, я не вважав можливим ганьбити чесних партизан і вивів бригаду в Мачухи (село неподалік Полтави — авт.)»36. Як видно, боєздатність і дисципліна серед партизанів Огія була значно вищою, ніж у багатьох навіть регулярних частинах. Це підтверджують і документи Кобеляцького ревкому за той же період37. Стає зрозумілим, чому серед народу була такою високою його популярність. В лаконічному повідомленні про мітинг з нагоди визволення міста говорилося: «Особливо рельєфно серед ораторів виділялася фігура командира 2-ї повстанської бригади комуніста тов. Огія, — повідомляла полтавська газета «Власть Советов» 16 грудня 1919р. — Зморений, хворий від впертої революційної боротьби з ворогами Радянської Влади. 5 місяців тернистого шляху в тилу Денікіна, безперервна боротьба, життя в лісах і болотах, лише з вірою в перемогу жив цей борець за Радянську владу, в хвилину життя важкого надихав він своїх товаришів. Увесь довгий шлях від Полтави зколесив загін повстанців під керівництвом т. Огія. Багаточисельна аудиторія зустрічає і проводжає т. Огія громом аплодисментів, що переходять в овацію»38.

Запорожец

Запорожец

Сам же Я. Р. Огій не вважав можливим ні для себе, ні для свого з’єднання спочивати на лаврах, «не дивлячись на втому козаків»39. Вже через кілька днів 2-а повстанська бригада розпочала бої за Кременчук, які тривали безперервно цілий тиждень і закінчились взяттям міста40.

Звичайно, у вирі громадянської війни на Україні далеко не все підходило під чіткі, здавалось би, викладки партійних документів, і сам Яків Огій був далеко не простою і одновимірною постаттю. Сформований як непересічна і сильна особистість народною стихією, він не боявся її, а завжди перебував серед неї, живився її енергією, хоч і не терпів анархії і безладдя. Активний учасник революції і громадянської війни Ф. В. Попов свідчив, що в 1919 р. Я. Огій обстоював самостійність Української Радянської республіки, необхідність створення її власних збройних сил, вказуючи, що Червона Армія і її комісари нерідко діють тут, як окупанти. Відхід партизанів разом із регулярним військом з території України він вважав Ті зрадою41.

У більшовицькому середовищі Я. Огія сприймали далеко не однозначно. Як згадував один із членів партійно-радянського керівництва Полтавщини Сметанич, «…були чутки та розмови про те, що Огій із своїм загоном виступав проти Червоної Армії»42. Тому Полтавський губком КП(б)У змушений був через газету «Власть Советов» 17 грудня 1919 р. заявити: «Я. Огій є відповідальний партійний працівник, що працював над організацією повстанських загонів і керував ними, діючи в повному контакті з ЦК Комун. Партії (більш.) Губпартком вважає, що т. Огій своїм листом (до редакції газети «Власть Советов», опублікований 16 грудня 1919 р. — авт.) цілком розвіяв ті провокаційні чутки про діяльність як т. Огія, так і його загону»43.

Слід відзначити, що Я. Огій був прихильником влиття повстанських загонів до складу регулярних частин44. Дещо по іншому дивилось на це тогочасне партійно-радянське керівництво України. 23 листопада 1919 р. В. Затонський у розмові з представником Й. Сталіна з штабу Південного фронту заявив: «Тепер підтримка партизанщини в тій чи іншій формі помилка, яку не можна пробачити, якщо не злочин.

…Влиття партизанів в діючі на Україні полки при сучасних умовах зовсім неприпустиме. Знайте, що підтримувати повстання в тилу Денікіна нема рації»45. А у січні 1920 р. Всеукрревком ухвалив: «Ліквідація професійного українського партизанства є… питання життя і смерті для України. Діючим на українській території військовим частинам найсуворіше заборонено приймати до свого складу партизанські загони і навіть окремих добровольців. Всі партизанські загони повинні бути негайно роззброєні, ті, що чинитимуть опір, повинні бути винищені»46.

Яків Огій же 1 січня 1920 року через губернську газету звернувся до селян і робітників Полтавщини, застерігаючи їх від оманливого спокою, який неможливий в час, «коли доля революції ще не вирішена до кінця. Дякуючи повстанням партизан і героїзму Червоної Армії нам доводиться вільно святкувати революційний новий рік.

Товариші селяни і робітники! Всі до зброї, всі в Червону Армію на зміцнення здобутих прав працюючих»47.
Але у контексті зазначеного вище зрозуміло, чому самого автора цих закличних рядків, який виріс до рівня визначного командира і військового організатора немалого масштабу, не допустили до Червоної Армії.
Втім, йому знайшлося досить роботи і на Полтавщині, де гостро давалась взнаки нестача радянських кадрів, тісно зв’язаних з масами. На початку січня 1920 р. Всеукрревком затвердив Я. Р. Огія головою Решетилівського волосного ревкому48. А на початку березня його направляють до Кобеляцького повіту для організації виборів до Рад і виконання обов’язків голови повітової виборчої комісії49.

Вести справу радянського будівництва в рідному повіті Огієві доводилось у складному, а нерідко, здавалось би, і безнадійному становищі при своєрідних настроях населення. Про них свідчать доповіді з місць на зборах волосних і сільських ревкомів повіту 23 лютого 1920 р.:

«Ляшківська волость. Відношення населення до Радянської влади прихильне і вороже до слова «комуніст».
Кустоловська волость. До Радянської влади селянство відноситься прихильно… До комуни — вороже.
Ново-Санжарська волость. Відношення населення до Радянської влади або таємно вороже, або байдуже. На сходи зовсім не збирається і дивується (певно — дивиться — авт.) на Радянську владу, як на скоро минущу.
Орлицька волость. Осередок комуністів із людей нечесних, які втручаються в роботу ревкому… Відношення дуже прихильне до Радянської влади і вороже до комунізму»50.

Окрім того, на території повіту був поширений бандитизм. Серед ватажків і членів озброєних формувань були і вчорашні партизани. Дехто з них прикривався ім’ям Я. Р. Огія.
Так, на цих же зборах членів ревкомів представник від Велико-Кобеляцької волості доповідав: «Поширений бандитизм. Діє загін Назаря Писаренка, який має зв’язок з Огієм». А представник Вовчеріченської волості: «Писаренко має документ Огія на право формування частин Полтавського куреня»51.
Та, незважаючи на труднощі, Я. Р. Огій діяв рішуче, ініціативно. Він повідомляв до губернської виборчої комісії: «…В Хорошківській волості селяни в більшості відмовляються від виборів до Ради і виганяють інструкторів. А тому вибори мною припинені. Ревком (а його якраз і мала змінити Рада — авт.) продовжуватиме свою працю»53.
І все ж багато в чому завдяки наполегливості, організаторським здібностям та знанню місцевих умов Огія вибори в повіті, в цілому, були проведені успішно. А 5 квітня 1920 р. на повітовому з’їзді Рад його самого обрали до складу повітвиконкому54. Незабаром він став і його головою та головою повіткому КП(б)У55.

Іван Майстеренко

Іван Майстеренко

Іван Майстеренко розповідає про життя – буття Я. Огія у цей час: «З Огієм, ми, як старі партизани й колишні боротьбисти, жили дружньо і мешкали в одному будинку. В чудесному особняку на головній вулиці в саду було конфісковано для нас три кімнати. В одній мешкав Огій, у другій я з кимсь із колишніх боротьбистів, третя була ніби «гостинна», їли ми в голодних їдальнях і тільки іноді голови волостей привозили нам з повіту сала та ще чогось кальорійного»56.

Твердо стоячи за Радянську владу і соціалізм, Огій був далекий від думок, що більшовицька лінія в усьому відповідає його вистражданим ідеалам. Навесні — влітку 1920 р. він зазнав сильного ідейного впливу новоствореної Української Комуністичної партії — УКП, яка намагалася поставити марксизм на міцний національний ґрунт. До УКП схилялось і багато інших керівних працівників повіту. Через це Полтавський губком КП(б)У поставив Кобеляцьку повітову парторганізацію на перше місце серед «неблагополучних». У його звіті за липень 1920 р. відзначалось: «Верхівку організації складала група колишніх боротьбистів на чолі з Далеким (І.Майстренком — авт.). Головою Виконкому і Парткому був тов. Огій, котрий особливо висунувся в денікінський час своїми партизанськими діями.
Ця публіка, через силу мирячись з дисципліною, яка вводиться зараз, а також не відрікшись зовсім від боротьбизму, увесь час шукала «хибності в загальній політиці партії», вела підпільну руйнівну роботу, що вилилась в форму колективно до УКП. Взагалі перейшло чоловік 20 з лишком, в тому числі і Огій…»56.
Та через кілька місяців — у жовтні Я.Р. Огій повернувся до більшовицької партії. Не вважаючи хитання відступництвом, він справами доводив відданість Радянській владі і закликав до цього інших 57-58.

В 1921 р. Я.Р. Огія було призначено завідуючим земельним відділенням Роменського повіту59.
З липня 1922 р. Я. Огій працював головою повітового (потім окружного) виконкому у Краснограді (тепер Харківська обл.)60.
Як зазначалося у газеті «Більшовик Полтавщини», він «настільки проявив себе у роботі, що повіту за акуратне виконання усіх податків (тодішніх планів — авт.) вручено орден Трудового Червоного Прапора»61.
З жовтня 1924 р. Огій — голова виконкому Полтавської округи62, а з березня 1925 р. — Роменської63.
Як згадували очевидці, Яків Родіонович завжди був серед людей, знаходив для них потрібне слово, а «слухали його уважно, з захопленням, бо навіть найскладніші питання висвітлював просто й доступно, живою, пристрасною мовою»64.
З 1927 р. Я.Р. Огій працював на керівній господарській роботі. Був головою Українського центру цукрокооперації, згодом — центру тваринницької кооперації «Добробуту»65.
В лютому 1932 р. його призначено начальником Вінницького облуправління, а з травня 1933 р. до квітня 1935 р. він був заступником наркома землеробства України з питань тваринництва66.
На всіх посадах Огій працював з властивою йому енергією, вдумливістю, самовіддачею. Наполегливо займався самоосвітою, а іноді випадала нагода повчитись і на курсах67.
Неодноразово Я. Огія обирали до складу ВУЦВК, делегатом всеукраїнських і всесоюзних з’їздів Рад, в т.ч. й 1-го з’їзду Рад СРСР у 1922 р.68.

Як завжди, Яків Огій залишався доброзичливим до людей, не дивився на них з висоти своєї посади. Він дуже любив дітей і не лише власних — доньку Ларису й сина Анатолія, а допомагав сиротам з дитячих будинків, іноді йдучи для цього навіть на «зловживання», що було використано проти нього у «справі» 1935 року69.

А сам із своєю сім’єю жив скромно, у далеких від розкоші умовах. Носив шинелю і чоботи, маючи єдиний костюм для свята. Донька Лариса Яківна згадує, що двері їх квартири ніколи не закривалися для людей, що часто приходили і приїздили в різних справах, а надто для бойових товаришів Огія — колишніх червоних партизанів. Іноді вся його зарплата йшла на їх матеріальну підтримку. Дехто був зобов’язаний йому і порятунком від незаконної розправи у лихоліття 20-х — 30-х.
Як самобутня, талановита, дуже популярна серед селянства особистість, Яків Огій з його волелюбною вдачею, здатністю до критичного мислення становив потенційну загрозу для тоталітарного режиму і його прибічників на Україні, органічно не вписувався в касту нової радянської бюрократії. Тому хвиля політичних репресій, що супроводжувала наступ сталінської диктатури в 1934—1935 рр., швидко докотилася до нього. Давній товариш Огія Іван Майстренко згадував про ті роки: «То були часи нищення всіх відомих в українському народі українських діячів, в тому числі й українських комуністів. Особливо старанно нищило ГПУ ватажків червоних партизан часів громадянської війни. Сталін боявся, що вони очолять партизанські повстання проти колективізації»70.

2 серпня 1935 р. у Києві розпочався процес у так званій «справі колишніх працівників конярського Наркомзему». Перед найвищим судом УСРР постало 30 чоловік, в т.ч. — 29 різного рангу працівників конярської галузі. Серед них були і замішані у кримінальних злочинах, хабарництві, розкраданні, шахрайстві. Але цей суд був зручною нагодою для розправи з Огієм, що фігурував як «головний обвинувачений»71. Ще напередодні, 15 червня 1935 р., очевидно, по «сигналу» із органів НКВС, Центральна Контрольна комісія КП(б)У виключила його з партії. Попереднє, а згодом і судове слідство, яким керував голова Найвищого суду Желозногорський, державне звинувачення, що підтримували заступник генерального прокурора України Бенедиктов і прокурор Наркомюсту УСРР Розенберг, доклали немало зусиль, аби шляхом перекручування і фальсифікації, тиску добути потрібні «факти», які б підходили під заздалегідь розроблену схему, щоб довести особисту причетність Я. Огія до злочинів і різного роду порушень — а відтак і його самого зробити злочинцем. Слід відмітити, що дехто із підсудних звалював свою провину на Огія, а суд охоче підхоплював ці зізнання.

Республіканська газета «Вісті», посилаючись на обвинувачувальний висновок, повідомляла: «Огій притягав до конезакупних організацій класове чужих людей — торгівців, баришників, куркулів та колишніх офіцерів, підтримував систему крадіжок, звільняв з роботи тих, хто спробував викрити ці злочини. Не тільки знав Огій про хабарі, а й сам одержав двох породистих жеребців, які були продані за 10 тис. крб.»72. (Суд відмітав те, що гроші за розпорядженням Я. Огія були передані дитячим будинкам73 — авт.).

Звинувачення, висунуті проти Я.Р. Огія, мали досить чіткий політичний характер. Прокурор Бенедиктов підкреслював, що«класові вороги, скориставшись з настанови Огія — притягувати до апарату конезаготівлі ліверантів і баришників — перетворили конезаготівельну систему на своє «кубло», а сама справа працівників конеуправління — ланка загального ланцюгу надзвичайно загостреної класової боротьби, опору класово-ворожих сил проти бурно ростучого соціалізму»74.
Але «головний обвинувачений», визнавши, що недопрацював з кадрами і цим самим зробив «політичне упущення в роботі», заперечив свою участь у розкраданні, хабарництві, намагався довести сулу, що як заступник наркома, будучи дуже завантаженим, не міг знати всіх деталей роботи окремих управлінь75. Та свідчення Я. Огія залишились поза увагою упереджених суддів. Він отримав по ст. 100 ч. 1 Кримінального кодексу УСРР п’ять років позбавлення волі (максимальна міра покарання по цій статті)76. Як відзначили у листі до Генерального прокурора СРСР у лютому 1962 р. ветерани революційного руху і громадянської війни, добиваючись реабілітації Якова Огія: «Ми переконані в тому, що судовий процес 1935 р. над Огієм Я.Р. був початком його знищення в 1937 р. і тому став складовою частиною судового процесу 1937 р.»77.
А в лютому 1937 р. у колонію на Херсонщині, де він відбував «покарання», по його душу знову прибули оперпрацівники. 22 лютого оперуповноважений 4-го відділу Управління державної безпеки НКВС України Гречихін розпочав нову «справу» — із заздалегідь заданим висновком: «Огій є активним учасником контрреволюційної терористичної організації правих»78, у хід був пущений брехливий донос на Я. Огія, зроблений співробітником органів НКВС Коляєвим79.
4 березня 1937 р. на допиті, який проводив лейтенант держбезпеки Левін, Я. Огій у відповідь на вимогу зізнатися у своїй участі в «організації правих» заявив: «Я ні в якій організації не брав участі і про таку не знаю. Винним у висунутому проти мене звинуваченні себе не визнаю». Проте 10 квітня слідчі домоглися свого.

«Визнаю себе винним в належності до організації правих, в якій перебував з 1930 по 1934 рік», — засвідчив він. Своїми «спільниками» Огій «визнав» заарештованих наркома землеробства України Одинцова, керівних господарських працівників, переважно з Наркомзему: Скалигу, Ґонтаря, Гаврилова, своїх колишніх бойових товаришів О. Лісовика, К. Матяша. Важливим доказом для слідства стало також його свідчення: «В бесіді зі мною Одинцов повів розмову про важке становище, яке створилось на селі. Він говорив також, що селянство голодує, що сильно скоротилось поголів’я худоби, що зовсім підірвана сільськогосподарська база і сільське господарство опинилося в тупику. Висловлюючи своє незадоволення становищем у країні, Одинцов заявив, що важке становище на селі склалося в результаті невірної політики партії, зокрема в питанні колективізації, яка проведена занадто поспішно»80.

Важко сказати з певністю, що викликало «зізнання» Я. Огія: випробувані в застінках ОДПУ-НКВС методи їх добування чи просто усвідомлення власної приреченості, як і інших «учасників організації», та бажання прискорити розв’язку. Та вона особливо і не забарилася. 13 липня 1937 р. в Києві Військова колегія Верховного Суду СРСР у складі диввоєнюриста Ричкова (голова) і бригвоєнюристів Зирянова і Козловського без усякого судового слідства, на підставі звинувачувального висновку, затвердженого М. Рогинським і заступником наркома внутрішніх справ УРСР І. Івановим, засудила Я. Р. Огія до розстрілу. Вирок було виконано негайно81.

Його рідні про це нічого не знали, хоч репресії не обминули їх.
У жовтні 1937 р. заарештували дружину Якова Родіоновича — Ганну Петрівну і згідно постанови Особливої Наради при НКВС СРСР вислали на 6 років до Магадану82. «Подбали» і про дітей, які залишились сиротами. Дочку Ларису було припроваджено до дитячого будинку в Башкирію, а потім у м. Куйбишев. Лариса Яківна згадує, що умови в цих спецзакладах для дітей «ворогів народу», які «не відповідали за своїх батьків», були створені такі, що їх «вихованці» — а практично теж в’язні, мріяли про переведення до тюрми. Перед війною, врешті не витримавши такої «турботи» про себе, вона втекла до Харкова і з’явилась в управління НКВС, після чого 17-літній дівчині знайшли роботу на одному з підприємств міста.
В жовтні 1937 р. був виключений з партії і звільнений з армії «за зв’язок з братом» молодший брат Якова Огія — Митрофан, комісар військового будівництва у м. Кам’янці-Подільському, який 17- річним хлопцем прийшов у партизанський загін до брата83. Г.П. Огій писала 5 травня 1956 року М. Хрущову, що в 1955 р. її як дружину репресованого позбавили роботи в промартілі імені Клари Цеткін у Решетилівці. У тій самій Решетилівці, яку Яків Огій визволяв двічі у 1919 р.., де був головою ревкому в 1920 році. Гіркотою сповнені рядки листа: «Допустити, що Огій, бідняк із бідняків, що все своє свідоме життя віддав справі робітничого класу і найбіднішого селянства, справі пролетарської соціалістичної революції, після того, як було уже цілком вирішено питання «хто кого», коли були цілком переможені в нашій країні всі і всілякі експлуататори, був ворогом народу, зрозуміло ж, не можна»84.

Але ще дуже багато зусиль довелося докласти генералу Петру Якимовичу Діброві, що після Перемоги був військовим комендантом Берліна, а свого часу, за власним визнанням, «під його Огія керівництвом в 1918 р. одержував бойове хрещення у віці 16 років. Він для мене в боротьбі за Батьківщину служив прикладом мужності і хоробрості»85, до реабілітації Якова Родіоновича. Вирок 1937 р. був відмінений Військовою колегією Верховного Суду СРСР 13 травня 1957 р.86 А повної реабілітації Якова Родіоновича вдалося домогтися 9 квітня 1962 р. Вона була здійснена Судовою колегією Верховного Суду СРСР87. Разом з П.Я. Дібровою свій голос за це подали О.І. Буценко, Р.Я. Терехов, С.Л. Козюра, А.І. Багранська, В.А. Упирь, К.П. Кока, Г.Е. Рубан, І.Н. Бабич і інші88.

І через десятиліття, повертаючись до трагічної долі Якова Огія, вдивляючись із сьогодення в його непересічну постать, думаєш: «Він же був так потрібен Україні…»

О.П. ЮРЕНКО

1. ЦДАЖР України. — Ф. І, оті. 11, спр. 1774. — Арк. 4; ДАПО. — Ф. Р. — 363. оп. 2, спр. 1. — Арк. 2,5.
2. Там же.
3. Науковий архів Полтавського державного краєзнавчого музею. — Спр. 05-29. — Арк. 1.
4. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 1774. — Арк. 4.
5. «Молот». Орган Полтавского комитета РСДРП. — 13 грудня.
6. ДАПО. — Ф. 1057, оп. 7. — Арк. 5.
7. ДАПО. — Ф.Р — 1505, оп. 1, спр. 462. — Арк. 59-60.
8. Огій. За Радянську Владу. (З історії революційної боротьби на Полтавщині). // Більшовик Полтавщини. Орган Полтавськ. Губвиконкому, Губкому КП(б)У, Губради Профспілок та міської Ради. 1924. — 12 грудня.
9. Діброва П. Боєць за владу Рад. // Зоря Полтавщини. Орган Полтавського обкому Компартії України, Полтавської обласної Ради депутатів трудящих. — 1963. — 23 лютого.
10-17. Лисовик О., Огий Я., Матяш К. Красный рейд (Из истории красной партизанщины) //Летопись революции. — /926. — № 1 (16). — С. 142. 18. ЦДАЖР України. — Ф. 17738, оп. -, спр. 1. — Арк. 2.
19. Майстренко І. Боротьбизм. Сторінка в історії українського комунізму (анг. мовою). — Нью-Йорк. — 1954. — С. 198.
20. Майстренко 1. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. Канадський інститут Українських Студій. Альбертський Університет, Едмонтон. 1985. — С. 82.
21. Огій Я. Лист до Редакції (Діло партизанщини лівобережних низових козаків) //. Власть Советов. Орган Полтавского Губернского Комитета КПУ. — 1919. — 16 грудня.
22. Лисовик О., Опій Я., Матяш Р. Вказ. праця. — С. 144.
23. Там же. — С. 146-147.
24. Архів КПУ. — Ф. 1, оп: 20, спр. 39. — Арк. 20.
25. Лисовик О., Огий Я., Матяш К. Вказ. праця. — С. 148.
26. Там же. — С. 148-150.
27. Огій Я. Лист до Редакції.
28. Архів КПУ. — Ф. ?, оп. 20, спр. 39. — Арк. 150.
29. Лантух Й. Из истории гражданской войны на Екатеринославщине (1919) // Летопись революции. — 1926. — № 2 (17). — С. 157.
30. Лисовик О., Огий Я., Матяш К. Вказ. праця. — С. 147.
31. КП/б/У за денікінщини. //Літопис революції. — 729. — № 5—6. (38-39). — С. 294.
32. Лантух Й. Вказ. праця. — С. 57.
33. Лантух. Червоні партизани в денікінському запіллі 1919 року. // Літопис революції. — 1930. — № 2 (41). — С. 184.
34. Огій Я. Лист до Редакції.
35. ДАПО. — Ф. 1865, оп. 1, спр. 145. — Арк. 22 зв.
36. Огій Я. Лист до Революції.
37. ДАПО. — Ф. 1865, оп. 1, спр. 145. — Арк. 22 зв.
38. Власть Советов. — /9/9. — 16 грудня.
39. Огій Я. Лист до Редакції.
40. КП(б)У за денікінщини. — С. 295.
41. ДАПО. — Ф. 240, оп. З, спр. 43. — Арк. 11.
42. Сметанич. Із спогадів про громадянську війну й перші кроки будівництва Радвлади на Полтавщині (1919—/920 рр.) // Літопис революції. — 1930. — № 5 (44). — С. 241.
43. Власть Советов. — 79/9. — 17 грудня.
44. ДАПО. — Ф. 1865, оп. 1, спр. 145. — Арк. 22 зв.
45. Архів КПУ. — Ф. 1, оп. 20, спр. 23. — Арк. 8-9.
46. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 1, спр. 14. — Арк. 230.
47. Власть Советов. — /920 — / січня.
48. Власть Советов. — /920. — 14 січня.
49. ДАПО. — Ф. /865, оп. ;, спр. 193. — Арк. 4, 7, 12.
50. ДАПО. — Ф. /865, оп. /, спр. 145. — Арк. 57.
51. Там же.
52. ДАПО. — Ф. 1865, оп. 1, спр. 193. — Арк. 4.
53. Там же. — Арк. 9.
54. Майстренко І. Історія мого покоління. — С. 134.
55. Там же.
56. ДАПО. — Ф. 9032, оп. 1, спр. 13. — Арк. 4.
57—58. «Известия Полтавского Губернского Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Селянских и Красноармейских Депутатов. — 7920. — б жовтня.
59. ДАПО. — Ф. 240, оп. 2, спр. 457. — Арк. 12.
60. ДАПО. — Ф. 1503, оп. 1, спр. 86. — Арк. 46.
61. ДАПО. — Ф. 240, оп. 2, спр, 457. — Арк. 12.
62. ДАПО. — Ф. Р — 2068, оп. 1, спр. 95. — Арк. 90.
63. Кириченко Ф. Завжди на передовій. // Колос. Орган Кобеляцького райкому КП України та Районної Ради депутатів трудящих Полтавської обл., — /977. — 25 грудня.
64. Там же.
65. Науковий архів Полтавського державного краєзнавчого музею. — Спр. 05—29. — Арк. 5.
66. Архів СНБ України. — Спр. 47037 ФП. — Арк. 6,10.
67. ДАПО. — Ф. 7, оп. 1, спр. 88. — Арк. 109.
68. Резолюції Всеукраїнських з’їздів Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. — Харків: «Пролетар», 1932. — С. 174, 194, 375.
69. ДАПО. — Ф. 240, оп. З, спр. 43. — Арк. 13.
70. Майстренко І. Історія мого покоління. — С. /9).
71. «Вісті Центрального Виконавчого Комітету Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських Депутатів Української Соціалістичної Радянської Республіки». — 1935. — 3 серпня.
72. ДАПО. — Ф. 240, оп. 2, спр. 457. — Арк. 26.
73. Вісті ЦВК. — /935. — 11, 12 серпня. ДАПО. — Ф. 240, оп. З, спр. 43. — Арк. 43.
74. Вісті ЦВК. — 1935. — 15 серпня.
75. Там же. — 1935. — 12 серпня.
76. Науковий архів Полтавського державного краєзнавчого музею. — Спр. 05—29. — Арк. 6, 14.
77. Там же. — Арк. 10.
78. Архів СНБ України. — Спр. 47037 ФП. — Арк. 1.
79. ДАПО. — Ф. 240, оп. 2, спр. 457. — Арк. 26.
80. Архів СНБ України. — Спр. 47037 ФП. — Арк. 7—12.
81. Там же. — Арк. 219, 228. Науковий архів Полтавського державного краєзнавчого музею. — Спр. 05—29. — Арк. 13.
82. Архів СНБ України. — Слр. 47037 ФП. — Арк. 231.
83. ДАПО. — Ф. 240, оп. 2, спр. 456. — Арк. 1-4.
84. Архів СНБ України. — Спр. 47037 ФП. — Арк. 232.
85. Науковий архів Полтавського державного краєзнавчого музею. — Спр. 05—29. — Арк. 8.
86. ДАПО. — Ф. 240, оп. 2, спр. 457. — Арк. 15.
87. Науковий архів Полтавського державного краєзнавчого музею. — Слр. 05—29. — Арк. 13—14.
88. Там же. — Арк. 9—12.

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)