Націонал-комунізм

Націонал-комунізм

«Щоб тебе поважали мало того, щоб усі люди були рівні. Треба, щоб ти сам себе поважав. Ти повинен примусити поважати твою волю, твою мову, тебе самого».

 В.Шахрай, С.Мазлах. До хвилі. – Саратов, 1919. – С.85.

 

Як відомо, марксистське вчення за своєю суттю має інтернаціоналістичний характер. Воно підкреслює, що пролетаріат бореться за своє визволення у світовому масштабі, будучи класом, що може звільнитися тільки знищивши світовий капіталізм, а тим самим, визволити все людство з тенет соціально-антагоністичного суспільства, експлуатації людини людиною. Виходячи з матеріалістичного розуміння історії, національне не може бути чимось надісторичним, таким, що «дано раз і назавжди», як не є такими етнічні культури, нації, держави.

Тим не менш, революційна боротьба пролетаріату на своєму початковому етапі має саме національний характер. В кожній національній культурі можна виокремити дві протиставні культури: панівного класу (як то всяких Розумовських, Скоропадських тощо) та пригноблених народних мас (як творчий спадок Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Миколи Хвильового та ін.).

Такий етап теж може бути тільки дуже обмеженим, але варто розуміти, що подібний досвід, наприклад, може відрізнятися від однієї країни до іншої, мати відмінні умови своєї реалізації. В такому контексті й треба розглядати явище “національного комунізму”, інакше зрозуміти його історичне місце було б марною справою. Сам термін ” націонал-комунізм” ми розуміємо тільки як певну умовність, як поняття, що вперше було застосоване сталінськими контрреволюціонерами, але до цього часу міцно закріпилося в історіографії, хоч почасти не носить того негативного відтінку, що намагалися підкреслити в ньому великодержавні псевдоінтернаціоналісти.

Проблематика українського “націонал-комунізму” ніколи не належала до популярних тем у вітчизняній історіографії. В період «радянської» історичної науки вона значний період часу була під негласною забороною. Діячі, імена яких пов’язані з “націонал-комунізмом”, вважалися учасниками різних націоналістичних ухилів, або таврувалися іншими малоприємними для переконаного марксиста ярликами.

Революція продовжується...

Революція продовжується…

Справа тут зовсім не в послідовному інтернаціоналізмі правлячої верхівки ВКПб-КПСС, але геть навпаки-в культі російського великодержавництва, що був відроджений в період сталінізму, коли до священного пантеону російської історії були повернуті Іван Грозний та Петро І, Олександр Невський та Олександр Суворов, а отже, поверталися царі та царські полководці, дворяни, поміщики. Великодержавний патріотизм оголошувався глибоко інтернаціоналістичним, тоді як інтернаціоналістів Скрипника, Шумського, Хвильового і т.д. було названо по суті буржуазними націоналістами.

Дивно тільки, що в сучасній українській історичній науці ці «націоналісти» та «ухильники» згадуються виключно в якості переконаних комуністів, хоч навіть дещо прихильними українському патріотизму, які вірили більшовицькій соціалістичній утопії, коли термін “комуніст” має майже виключно негативне значення. Хвалебно згадуючи раз-у-раз «вітчизняних» панів, феодалів, великих землевласників, вірою і правдою служивших «єдиній неділимій», про «національний комунізм» згадується тільки скоромовкою, згадується, як потрібна формальність.

Батьківщиною українського «національного комунізму» по праву може вважатися Полтавщина. Саме з Полтавщиною пов’язані імена Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, авторів невеликої книги, що вийшла друком в Саратові на початку буремного 1919 року, пізніше названої Іваном Лисяком-Рудницьким справжнім маніфестом українського комунізму – «До хвилі. Що діється на Вкраїні та з Україною». Ця малотиражна книга стала теоретичною основою всіх течій українського комунізму – боротьбистів, укапістів, федералістів в КП(б)У.  З Полтавщиною ж пов’язане й імя очільника більшовиків Кременчука, лідера фракції федералістів Юрія Лапчинського, котрий добивався разом з боротьбистами утворення самостійної української комуністичної партії.

Щоправда, навіть на Полтавщині ці імена можуть сказати дуже мало широкому загалу. Більш того, т.з. політика декомунізації загрожує навічно помістити цих людей у морок забуття, але вони мають нічим не менше право називатися борцями за соціальне та національне визволення України, нічим не менше, ніж ті, хто сьогодні належить до офіційного пантеону національних героїв.

Лівий дисидент, теж уродженець Полтавщини, лідер української соціал-демократичної групи в еміграції «Вперед», яка була відколом від УРДП Івана Багряного, Іван Майстренко написав чудово передмову до перевидання раритетної книги «До хвилі». що відбулося в далекому Нью-Йорку 1967 року видавництвом «Пролог». Вже з передмови добре видно-точних відомостей про її авторів вкрай мало. Так, Сергія Мазлаха (справжнє прізвище Робсмен), журналіста за фахом, людину котра відіграла одну з головних ролей в Полтавській організації РСДРП, учасника «Комітету охорони революції» та найбільш активного ініціатора проведеної у Полтаві 15 серпня 1917 року антикорніловської демонстрації, він чомусь називає уродженцем Полтавщини, хоча насправді, як відмічає дослідник О.П. Юренко, Сергій Михайлович народився в селі Іванівка нинішнього Антрацитівського району Луганської області. З 1911 по 1917 рік Мазлах був службовцем Полтавської земської губернської управи, після Лютневої революції редагував з Василем Шахраєм газету «Молот».

Скупою подається інформація і про Василя Матвійовича Шахрая. Майстренко лише згадує, що майбутній народний комісар з військових справ першого радянського уряду України займався вчителюванням у провінційних школах нашого краю. Сьогодні ж відомо, що нащадок полтавських козаків Василь Шахрай, який народився в селі Харківці Пирятинського повіту, закінчив Феодосійську учительську семінарію (1907 рік), Віленське військове піхотне училище в Полтаві (1917 рік), працював учителем в Херсонській губернії та у Петрограді. В березні 1917 року Шахрая обрано до Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів, де він став делегатом І Всеросійського зїзду рад у Петрограді, пізніше довелося Василеві Матвієвичу бути делегованим і до Брест-Литовська. До речі, варто зауважити, що полтавські більшовики тривалий час підтримували добрі взаємини з українськими соціал-демократами. Перебуваючи на вимушеній еміграції в російському місті Саратов, Шахрай та Мазлах виступили з позицій оборонства ідеї самостійної радянської України, а значить, ідеї необхідності створення самостійної комуністичної партії.

Іван Майстренко в тій же передмові пише :

“…С. Мазлах і В. Шахрай належали до тієї групи діячів періоду революції на Україні, які щиро повірили в справедливість національної політики російських комуністів. Проте, коли вони побачили, що на ділі комуністична Росія відмовляється шанувати державну незалежність України, вони, одні з перших, не завагалися рішуче виступити проти нових поневолювачів українського народу.”

Автори «До хвилі» були не просто оборонцями української самостійності, але були в першу чергу переконаними марксистами-інтернаціоналістами, які чудово розуміли зміст великих історичних подій того часу, коли “війна між імперіалістами різних націй породила революцію пролетаріяту і селянства проти всіх імперіялістів: “своїх” і “чужих” ((В. Шахрай, С.Мазлах – “До хвилі” – “Пролог”, Нью-Йорк, 1967 р.-с. 28), коли “Примара комунізму убралася в плоть і кров російської, австрійської, германської революції. Усі сили старої Європи-Мілюкови, Родзянки, Денікіни, Карли, Вільгельми, Гінденбурги, Ллойд-Джорджі, Пуанкаре, Клемансо і tuti quanti,-страшено перелякані цією примарою, готові кинутися в обійми хоч до самого чорта, не те що кинутися до “миротворчого” Вудро Вілсона.” (В. Шахрай, С.Мазлах – “До хвилі” – “Пролог”, Нью-Йорк, 1967 р.-с. 33).

Розкриваючи зміст тогочасних подій, спостерігаючи те, як Україна стала ареною революційних битв за нове суспільство і новий порядок, товариші Шахрай та Мазлах гостро критикували продажність, несміливість, залежність від західних покровителів, часто просто антисоціальну політику Центральної Ради на чолі з відомим істориком, та кепським політиком Михайлом Грушевським, Гетьманату колишнього царського генерала-адьютанта П.Скоропадського, петлюрівську Директорію, боязливого соціал-демократа Володимира Винниченка, котрі спираючись на інтереси вітчизняного панства, навіть вчорашніх чи сьогоднішніх “єдинонеділимців”, намагалися вберегтися від революційного радикалізму, від диктатури пролетаріату, а вже для того заключити союз хоч з дияволом.

Як далі продовжує Майстренко:

“…Мазлах і Шахрай дуже критично оцінювали тодішню політику Заходу у відношенні до України. Захід, як відомо, підтримував російські білогвардійські кола і нахиляв уряд самостійної України підкоритися цим колам…”.

Наскільки цей уряд взагалі міг бути самостійним-цікаве питання. У всякому випадку, “апостол самовизначення націй” Вудро Вільсон був куди зацікавленіший в торжестві великоросійського єдинонеділимства (підірваного проклятим більшовизмом!). Тому підтримка Антантою білогвардійщини була беззаперечною.

Так переможемо.

Так переможемо.

Фатальними для комуністів-самостійників стали закиди до ленінського уряду в недотримані власного гасла права націй на самовизначення, майже ультимативна форма звинувачень в сторону уряду радянської Росії. Більшовики, на кшталт  дічів “катеринославської точки зору” (Квірінга та Епштейна), Християна Раковського, Юрія Пятакова чи Федора Сергеєва й думки не допускали хоч про яку б там не було самостйну Україну. Не дивно, що подібна позиція виявилася домінуючою, а отже рішення Таганрозької партійної наради більшовиків 18-20 квітня 1918 року про створення КП(б)У і відокремлення її від РКП(б) у самостійну партію (пов’язану з останньою тільки через ІІІ Інтернаціонал) невдовзі були фактично анульовані. Відповіді на питання чи можна бути більшовиком, але одночасно залишатися українцем – годі було чекати. Історик Олександр Юренко в статті «Із мороку забуття. Мазлах (Робсмен) Сергій Михайлович» дуже вдало відзначає:

«За висловлені відкрито думки авторам довелося розплачуватися все життя. Правда, доля відміряла його кожному з них по-різному. Василь Шахрай був страчений денікінцями на Кубані того ж таки 1919 року, а для Сергія Михайловича трагічним став 1937 рік ».

Навідмінно від Шахрая, як відомо, Мазлах таки покаявся, саме тому був поновлений у партії, працював на керівних посадах (в 1920-х роках він навіть став головою Центрального статистичного управління УРСР). Тим не менш, сталіністських держкапіталістичний терор не міг його оминути. На допиті Сергій Мазлах заявив, що до жодних підпільних націоналістичних організацій ніколи не належав, але від авторства «До хвилі» так і не відмовився. 13 березня 1938 року був розстріляний у сталінських застінках і колишній «федераліст» Юрій Лапчинський.

Артем Клименко

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 10.0/10 (3 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: +5 (from 5 votes)
ПОЛТАВЩИНА – БАТЬКІВЩИНА УКРАЇНСЬКОГО «НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМУ»., 10.0 out of 10 based on 3 ratings