Борітеся-поботете: соцалістично-революційна альтернатива в сучасній Україні

Олександр Хоменко

Частина І: http://novaiskra.org.ua/?p=2524

Частина ІІ: http://novaiskra.org.ua/?p=2630

 

Щоб стояв у кожній хаті

Щоб стояв у кожній хаті

Із теоретичним доробком українських соціалістів-революціонерів (маю на увазі не «боротьбистів, що вони  під загрозою фізичного знищення просто припинили політичну діяльність і здалися на милість більшовиків в обмін на кілька керівних посад для своїх лідерів – ми зіллємось, розіллємось і заллємо більшовиків: популярною була тоді, у 20-му, така серед них примовка – а ту ж таки «центральну течію», яка після поразки Визвольних Змагань вимушена була продовжувати роботу на еміграції, давши там, особливо, якщо ідеться про Микиту Шаповала, Никифора Григоріїва та Карла Коберського, дуже багато цінного і насьогодні важливого теоретичного матеріалу) справи назагал ще гірші, ніж з їхньою практикою. Про останню знають хоча б, що там були «кулацкие мятежи» (цікаво було б побачити «кулацкие мятежи» проти Скоропадського, що він, як і Столипін, на цих-таки куркулів і спирався, але більшовики завжди діяли за принципом: якщо факти проти нас, то тим гірше для фактів) та «прислужничество Петлюре» (теж брехня, бо якщо у 19-му вони ще співпрацювали з Директорією, «розвертаючи» її політику ліворуч і на багато чого в цьому напрямі спромігшись – справді, не керівника ж «Украинского Реввоенсовета» тов. Сталіна було ліворуч «розвертати – то після Варшавського договору есери взагалі розірвали будь-які стосунки з Петлюрою та правими «директоріанцями», залишившись на платформі «трудового принципу» та незалежної від імперіалістичного впливу УНР). Повне незнання есерівських базових текстів, до речі, представлених у вільному доступі в Мережі (http://diasporiana.org.ua/ideologiya/6256-shapoval-m-velika-revolyutsiya-i-ukrayinska-vizvolna-programa/; http://diasporiana.org.ua/ideologiya/954-shapoval-m-revolyutsiyniy-sotsiyalizm-na-ukrayini/; http://diasporiana.org.ua/ideologiya/11453-nash-g-sposobi-zavedennya-sotsiyalistichnogo-ladu/) підмінюються у загалу силоміць вирваним з історичного контексту еклектичним набором постулатів, які, мають стосунок не так навіть до утвореної 1902-го партії російських есерів (про українську, ще раз повторимося,  знають хіба вузькофахові спеціалісти-історики, які сидять в кабінетах академічних інституцій і не ходять на пікети, тим більше – на акції прямої дії), як до далеких часів післяреформеного «хождения в народ».

Замах на Столипіна

Замах на Столипіна

Назагал беручи, маємо десь такий «набір» ужиткових уявлень:

а) соціальною базою есерів було селянство, дише на цього вони орієнтувалися і практично не виявляли інтересу до інших соціальних груп;

б) есери не розуміли неминучості капіталістичних перетворень, вони намагалися зберегти консервативну селянську «общину», сподіваючись, що вона стане основою майбутньої соціалістичної самоорганізації;

в) есери орієнтувалися не на масову боротьбу, а на індивідуальний терор:

г) вождь більшовиків «Ленін» у своїх працях, а особливо – у книзі «Что такое «друзья народа» и как они воюют против социал-демократов?» ідейно розгромив народництво і довів його теоретичну неспроможність. Не вдаючись у подробиці (бо цікавить нас наразі не докладні історичні довідки), необхідно наголосити, що:

а) есери спиралися на селянство, хоча далеко не лише на нього, не з причини якоїсь ірраціональної любові до свиток, кобеняків і сільськогосподарського реманенту, а тому що селянство у той час (у той час!!!) становило не просто більшість, а переважну більшість трудового народу. На початок Першої світової, нагадаю, в Україні було 80% хліборобського населення, 10% робітництва, і то не зовсім індустріального, а часто дрібно-ремісничого, і ще 10% представників усіх інших соціальних груп. Певна річ, що соціалісти-революціонери, які засадничо захищали права трудового народу (тобто, працюючих класів без експлуататорів: есери не займалися сегрегаційним виокремленням якоїсь окремішньої месіанської групи на кшталт пролетаріату, що вона покликана у диктаторський спосіб вести суспільство до «світлого майбутнього»), 80% уваги і праці приділяли селянам. Одначе ніде й ніколи вони не твердили, що так має тривати до кінця земних часів: зі зміною класової структури суспільства відповідних змін має зазнавати стратегія і тактика соціалістично-революційного руху. Незмінною – у поділеному на ворогуючі класи соціумі – лишається тільки дихотомія: трудовий народ – влада і експлуататори, які можуть ходити як у шитих золотом мундирах, так і в комісарських «кожанках»;

б) у час, коли українські есери вийшли на історичну арену, капіталізм на селі (перед 1905-м р. приблизно 25% селян Наддніпрянщини вимушені були щороку ходити на сезонні підробітки, переважно – у Таврію), так само, як і селянські виступи проти нього («Сорочинська трагедія») став уже доконаним фактом, реальність якого соціалісти-революціонери, як адекватні люди, ніде і ніколи не заперечували і заперечувати не могли. Але вони і не схвалювали його, на відміну від тогочасних соціал-демократів, які криком кричали, що тільки «выварившись в капиталистическом котле» селянин стане аграрним пролетарем і позбудеться своїх патріархальних звичок, бо, мовляв, лише  пройшовши крізь етап державно-монополістичного капіталізму та «обратив его на пользу трудящихся [це як – ?!]», суспільство увійде в соціалізм (такі теорії закономірно завершувалися «продразверсткой», колгоспами і новим виданням кріпаччини). Есери взагалі захищали і боролися за права людей, які живуть «тут-і-тепер», а не тих, які з’являться після того, як на зміну капіталістичному варварству прийде передбачений бородатими класиками комунізм. У соціалістично-революційній концепції соціалізм «виростає» не з капіталізму з його концентрацією та централізацією, а з боротьби з капіталізмом.

Сорочинська трагедія

Сорочинська трагедія

З цієї ж причини есери і захищали громадське землеволодіння (1887 р. в Україні, згідно з даними статистики, землі «громади» на Катеринославщині складали 97,4% надільних грунтів, на Харківщині – 95, 2%, на Катеринославщині – 88,7%), бо воно все ж значною мірою захищало селянина від жахів капіталістичної експлуатації і разом з тим соціалізувало його, показуючи реальний приклад іншого, альтернативного капіталізму господарювання – а якби це було не так, то громадське землеволодіння не руйнував би з таким завзяттям Столипін. Зрештою у XXІ ст. соціалісти теж захищають громадську освіту і громадську систему охорони здоров’я, захищають, незважаючи на всі їхні недоліки, бо навіть і в такій формі вони значно більшою мірою, ніж неоліберальні ринкові реформи, відповідають інтересам реального трудівника. Не через руйнування, а через підтримку і революціонізацію громадських секторів економіки та соціуму пролягає шлях до безкласового суспільства – цю вже стільки разів на практиці доведену істину ніяк не можуть втямити марксисти;

в) саме есери і орієнтувалися на масову боротьбу, на відміну від більшовиків, які орієнтувалися на масову демагогію, а коли та втрачала свою ефективність – на диктаторський примус парткомів і ЧК. В есерівські культурно-просвітні організації, профспілки, у їхні повстанські загони люди приходили добровільно, а до «ленінців», починаючи вже з 19-го, коли ті остаточно закріпилися «в первопрестольной» – аби зробити кар’єру або під загрозою розстрілу. Що ж до терору (українські есери, нагадаю, індивідуальний терор не практикували, хоча й допускали його теоретично як форму партизанської війни, орієнтуючись водночас саме на масові повстанські виступи), то кожен мусить погодитися, що між терором Андрія Желябова і терором «председателя Киевской ЧК» Всеволода Балицького – відстань у мільйоні світлових років. Микита Шаповал  під цим оглядом писав у «Революційному соціалізмі на Україні»: «Терор має рацію як засіб фізичної боротьби, цебто звичайна логіка війни. Терор з помсти – це дурниця, який є засобом боротьби проти революції. Такі форми терору, як «масовий терор» або убивства «в порядку червоного терору» є таким злочинством, якого нічим не те, що виправдати, а й пояснити не можна. Соціалізм мусить мати в собі вищу етичну цінність – гуманізм. Етично соціалізм є гуманізмом, бо во ім’я чого визволяється людина від визиску праці, насильства і т.д. Ясно, що во ім’я цінності життя тієї людини»;

г) про ідейний розгром. У Леніна з цим особливо добре  складалося, коли за його спиною стояли «ревтрибунали», розстрільні команди та хімічна зброя, яку більшовики вперше (більшовики – !!!, а не Корчак, Денікін чи Врангель) застосували проти повсталих селян під час Тамбовського повстання). В інших випадках виходило не надто переконливо. У статті 1902 р. «Почему социал-демократия должна объявить решительную и беспощадную войну с. – р.» (http://leninism.su/works/44-tom-6/795-pochemu-soczial-demokratiya-dolzhna-obyavit-reshitelnuyu-i-besposhhadnuyu-vojnu-soczialistam-revolyuczioneram.html) Ленін перераховує теоретичні «гріхи» есерів: «ставя в свою программу-минимум поддержку и развитие коопераций, социалисты-революционеры совершенно сходят тем самым с почвы революционной борьбы и принижают свой якобы социализм до уровня самого дюжинного мелкобуржуазного реформаторства»; «восставши против требования социал-демократии уничтожить все средневековые путы, связывающие нашу общину, прикрепляющие мужика к наделу, лишающие его свободы передвижения и неизбежно обусловливающие его сословную приниженность, социалисты-революционеры показали этим, что они не смогли даже уберечь себя от реакционных учений русского народничества».. У 2015-му ці рядки змушують просто ошелешено мовчати: це Ленін, який у своїй країні знищив усі, крім офіційних – тобто ніяких, – профспілки, робітничі клуби, газети, каси взаємодопомоги, який віддавав іноземному капіталу у концесію заводи разом з робітниками (як Катерина ІІ – цілі волості дворянам)  стояв «на почве революционной борьбы»?; це більшовики, які колгоспникам навіть паспортів не видавали, переймаються селянською «свободой передвижения»?

Паризька комуна

Паризька комуна

Але наразі залишимо минуле архівістам і звернемося до сучасності. Аби не розтікатися безкінечно мислію по древу, варто згрупувати в окремішні блоки ті визначальні напрямні теоретичної спадщини українських соціалістів-революціонерів, які допоможуть нам, свідкам і учасникам Майдану, усвідомити, у який спосіб, нарешті, довершити справу, розпочату ними у березні 1917-го. Бо великим революціям зазвичай притаманні довгі цикли, і якщо «Паризька комуна» доробляла те, що не встигли завершити монтаньяри, а Нельсон Мандела –  те, чого не доробив Авраам Лінкольн, то і ми просто мусимо продовжити там, де вимушені були поставити крапку Трудовий конгрес та Центральний Повстанський Комітет селян Наддніпрянщини. І дати, нарешті, раду зі Скоропадським, Денікіним, Антантою, великими землевласниками, білогвардійськими «господами офіцерами» і заїжджими більшовицькими комісарами… Бо всі ці сили і нині визначають систему координат соціального конфлікту – хай би як не змінилися відтоді декорації історичної драми.

Найперше  варто застановитися на соціалістично-революційній концепції революції. Есери справді не приймають (бо вона не підтверджується фактами) марксистської концепції, згідно з якою соціалізм – це суспільний устрій (формація), який «виростає» з капіталістичного ладу і приходить як спадкоємець його здобутків. Більшовики (зрештою, як і меншовики та усі інші фракції марксистів) твердять, що соціальна група, що покликана бути «могильником» капіталізму, формується в процесі розвитку його внутрішніх протиріч: саме тому соціалізм (і комунізм як його «вища фаза)  –  це велетенська всезагальна фабрика, що працює як єдиний механізм, фабрика, якій притаманні централізація та всеохопний контроль над життям соціуму, що його формально здійснюють пролетарі, а реально (оскільки, як писав Бакунін, увесь клас не стане управлінцем) самопризначені держчиновники, потребу в яких можуть виправдовувати низьким рівнем продуктивних сил або ще чимось – бос завжди знайде, як пояснити, чому без нього світ зупиниться. Марксисти безперестанно твердять, що соціалістична революція може стати реальністю тільки «після капіталізму» як ладу, в якому найповніше розкриваються протиріччя між суспільним характером виробництва та приватним характером власності. З огляду на це усі повстання і усі народні виступи докапіталістичної епохи не мають права вважатися боротьбою за соціалізм і безкласове суспільство – отже, і значення їхнє другорядне у порівнянні з «пролетарськими революціями» (наприклад,  Кармелюк і отаман Зелений – це революціонери «нижчого розряду» у порівнянні з Бауманом чи Шляпніковим) бо що б хто там не робив, капіталізм усе одно переможе – і це навіть добре, бо сенс історичного розвитку полягає у збільшенні продуктивності праці, з якою без етапу капіталістичного виробництва ніяк не впораєшся.

Соціалісти-революціонери натомість виходять з того, що марксистська концепція – це нова форма репродукування влади минулого, яка не знищує визиск людини людиною, а просто «переносить його з пункту А в пункт Б». Найперше хиба цієї теорії – та, що в ній суспільний розвиток постає знеособленою тотальністю, у якій людині і громаді «об’єктивними законами» визначена конформістська позиція: у рабовласницькому суспільстві повстаннями можна вибороти лише феодалізм, у феодальному – капіталізм, і тільки вже в капіталізмі почати… Та й то під керівництвом правильної партії і через диктатуру пролетаріату, бо ні селянські повстання не переможуть, ні виступи дрібної буржуазії (усі працюючі, які не поспішають підпорядковуватися марксистському керівництву, оголошуються ними дрібною буржуазією) не здобудуть… Хоча насправді все відбувається зовсім не так (це підтвердить кожен, хто має досвід справжньої, а не «книжної» революції): люди повстають тому, що в якийсь момент (який статистикою і математикою не обрахуєш) особливо гостро починають відчувати, що вони «виключені» – з економічного, національно-культурного, політичного простору.

Н.Міхайловській

Н.Міхайловській

І тоді ці люди (не паперові абстракції класів, а живі люди: Н.Міхайловській влучно назвав колись ідеологію революційного народництва соціальним індивідуалізмом), незалежно від того, який у них за вікном суспільно-економічний устрій, зі зброєю в руках починають вимагати «повної участі» в процесах ухвалення рішень, які мають стосунок до усієї повноти модальностей людського буття. Не збільшення продуктивності праці, якою затято переймалися Форд і Орджонікідзе, Ніколай Палкін (залізниці будував з такою затятістю, про яку ніякий там «петрашевець» і помріяти не міг) і Сталін, а саме «повної участі» (найперше – участі в ухвалені рішень соціально-економічних). Боротьба за цю «участь» і стає домінантою, визначальним сюжетом, «нервом» революційних подій. Факти? – у  грандіозній анти-панській війні 1918-1920-го, яку чомусь звично «пришивають» до пролетарської революції, «боротьба селянства за землю показалась сильнішим фактором, ніж розвиток «продукційних сил», а тому вся штучна система матеріалістичного розвитку історії рухнула» (Микита Шаповал). Воно й направду: назвати в історії суто пролетарського руху в Україні (він був, і приклад тому – «Борислав сміється» Франка, але це було локальне, а не визначальне явище)  щось за масштабом і значенням співмірне, наприклад, з повстанням проти Скоропадського, чи Центральним Повстанським Комітетом селян Наддніпрянщини 1919-го, чи Українською Повстанською Армією, чи Майданом просто не випадає. І не тому, що в одному випадку агентами історичних змін були робітники, які нібито гірші, а в іншому – селяни (дрібна буржуазія), які кращі (то був би «більшовизм навиворіт», а не соціалістично-революційна концепція), а тому, що у подіях, які змінюють хід української історії, рушієм, суб’єктом  революції виступає трудовий народ, а не окремішній клас, до якого інші шикуються в «групу підтримки». Микита Шаповал в  «Революційному соціалізмі на Україні» під цим оглядом наголошував:

«Метою діяльності соціалістів є боротьба за визволення праці від визиску. Ця боротьба повинна проводитись безупинно: при всякому стані продукційних сил, при всіх формах експлуатації праці – рабстві, кріпацтві, вільно-найманій праці, ренті і т.п. Метою революційного соціалізму є здійснення права на повий продукт праці. Отже, чи скотарське, аграрне, чи індивідуалістичне господарство, на низькій чи на високій степені розвитку матеріальних продукційних сил, а визволення мусить бути. Дрібне чи велике господарство – організація повстання експлуатованих трудових мас є задачою революційної боротьби соціалістів проти капіталістів і поміщиків. Де є визиск праці – там революція назріла. Вищий ступінь колективізації праці у великому виробництві – це важлива річ, але це не є ближчою метою визволення! Мета визволення – здійснити право на повний продукт праці, знищити грабіж. Коли у нас панує дрібне аграрне господарство, то хіба це аргумент проти необхідності визволення? Ні. Революція повинна усунути паразитизм, а еволюція потім доведе до колективізму шляхом економічної необхідності і культури»

У термінах сучасної політології «здійснення права на повний продукт праці», про яке писав Микита Шаповал – це синонім реалізації ідеї «повної участі» людини, громади, народу в усіх вимірах їхнього соціального (та й не тільки соціального) буття. Ця ідея, самоочевидно, може бути зреалізованою лише за соціалізму, бо всі репрезентанти капіталістичного вибору в нинішній Україні (це виразно проглядається в діяльності статусних структур, що мають власних нардепів – від «Правого сектору» до «Самопомочі» та Радикальної парті») щоденно доводять: їхньою прикінцевою метою є не «участь» мас, а процес зовсім протилежний – їхнє «виключення», і то всеоохопне. Максимум, який можуть запропонувати народові чесні буржуазні демократи – це розширення «зон участі», але ніколи не «повна участь», тобто повний контроль народу над усією повнотою життя країни, адже це неминуче передбачало б так само повну руйнацію репресивного апарату правлячої групи. Власне, ідея «повної участі» концептуалізує і логіку поведінки есерів у просторі соціального активізму: найвагомішим чинником для них постає людина праці (праці взагалі, а не тільки найманої праці, бо і домогосподарка, і поет,  і вільний філософ, які формально «ніде не працюють», у соціалістично-революційній концепції –  не «нероби» а люди, що виконують важливу суспільну функцію), яка у процесі своєї боротьби за право на «повну участь»  («Боротьбою здобудеш ти право своє» – це гасло часто використовували й українські есери) об’єднується з іншими у спілку, клас, народ (націю).

Воля народам - смерть імперіям

Воля народам – смерть імперіям

Для соціалістів-революціонерів нація – насамперед ідея засадничо революційна, бо вона якнайрішучіше протистоїть реакційним уявленням (спочатку монархічно-феодальним, а згодом – фашистським) про сакральність «ієрархії» та вивищення над трудовим народом т. зв. «еліти». Никифор Григоріїв на зорганізованій у Празі 1921-го з ініціативи українських есерів конференції «Національне питання на сході Європи» (у роботі брали участь представники світоглядно близьких соціалістам-революціонерам політичних груп Білорусії, Грузії, Дону, Кубані, Росії, Тереку) підкреслив:

«національне почуття є інстинктивним стремлінням народних мас до того, щоб способом етнографічно-державного об’єднання здобути можливість самостійного керування своєю долею».

З цієї причини національна громада (чи варто зайвий раз наголошувати, що вкладається у це поняття зміст визвольний, а не ксенофобський?)  – то природний простір  соціальної дії: усі тривкі й ефективні революції XX-XXІ ст. (залишивши Україну, згадаємо хоча б Мексику, Китай, В’єтнам, Кубу, Чілі, Нікарагуа, зрештою – «арабську весну») реалізовували свої  завдання саме в цьому просторі. Ключовою категорією тут виступає трудовий народ (ліві католики в Латинській Америці називають таку стратегічну орієнтацію «проектом більшості»): він вже зараз, «тут-і-тепер», не очікуючи на те, коли його «розпропагують» та «поведуть», бореться за безкласове суспільство, і якщо революціонери не бачать цієї боротьби, то це проблема їхня, а не народу (пригадується відома світлина, на якій Сергій Нігоян тримає в руках плакат із написом «Голосом народу говорить Бог»). Сучасна українська дійсність дає на таку соціалістично-революційну «стратегічну гіпотезу» підтвердження, які вражають своєю переконливістю: народ бореться за усунення від влади усього правлячого класу (вимога люстрації усіх, причетних до діяльності режиму Януковича – а це усі чиновники, усі нардепи минулого та теперішнього скликань, усі, хто вели з ним публічні і таємні переговори, усі, хто «сидів» на розподілених ним потоках, усі, хто свідомо дав можливість Януковичу та його групі втекти з країни, вивізши з собою неймовірні суми і ними проспонсорувавши початок війни); народ бореться за експропріацію майна капіталістів (вимога накласти арешт на майно олігархів, причетних до розгортання сепаратистського руху – а це всі ключові власники, від Ахметова і Фірташа до Порошенка і Пінчука, з усіма залежними від них структурами і босами «меншого розряду»); народ бореться за негайний злам державної машини і найперше – безпосередньо спрямованих проти нього репресивних структур (акції проти «ментів», прокуратури, судів – вони відбуваються майже щодня; на жаль, ще не розгорнувся в повну силу рух проти соціального терору нинішнього правлячого класу – тут ініціатива соціалістів-революціонерів могла б бути справді рятівною для країни, адже там, де слабшає народ, там міцніє держава, а з нею заразом і путінська Росія, на благо якої за «скромну винагороду» і працюють не покладаючи рук мешканці апартаментів на Банковій і Грушевського); народ дією підтверджує, що у жодний спосіб не визнає легітимності буржуазних політиків та утворених ними інститутів (виступи проти Мінська-1 та Мінська-2, надзвичайно низька «явка» на останніх виборах у Чернігові, попри неймовірні кошти, вкладені бізнес-імперіями Порошенка і Коломийського в промоцію та підкуп).

Специфіка сучасної роботи есерів, отже, має полягати не в ленінському «внесенні соціалістичної свідомості у маси», а в розгортанні локальних протестів у загальноукраїнську мережу спротиву, що вона з часом переросте у початкову фазу нового повстання. Усі виступи волонтерів, добровольців, активістів антизабудовних кампаній, членів родин загиблих і поранених бійців т. зв. АТО (насправді – оборонної антиімперської війни ), незалежних профспілок та об’єднань трудівників, усі точки, в яких люди протистоять владі і державі, мають стати для них живою книгою революції.

Підручником, за яким вчаться, а потім складають іспит з предмету «Україна без холопа і без пана» («Від Карпат по Кавказ лиш один буде лад – Українська Соціалістична Республіка. Республіка без хлопа і без пана, як заповів Шевченко», – доречно тут буде пригадати цей базовий пункт есерівської програми).

Сергій Нігоян

Сергій Нігоян

Звідси – необхідність зовсім іншої, ніж класично-більшовицька, стратегії і тактики боротьби і зовсім іншої ролі в ній революційної організації. Тепер це вже не партія-керманич, партія-гід, яка «веде» трудовий народ, як туристів,  стежками незнайомої місцевості, а спільнота, яка вчиться у народу – і пропонує йому найрадикальніші зразки боротьби («Революционная Россия» свого часу писала, що постріли та бомби в таких міністрів, як Плеве і Сіпягін, змушують говорити на суспільно-політичні теми навіть тих, хто раніше про політику і думати не хотів або не міг). Ця спільнота об’єднується спільним вибором, спільною діяльністю, спільним ризиком, але вона не має ознак партії буржуазної (технологічної машини для організації виборчих кампаній) чи партії більшовицької (квазі-церковної секти, яка «істинно віруючим» вручає рятівний партквиток). Прикметно, що під час революції 1905-го (російські есери були в ній надзвичайно активними, і то не лише пострілами в міністрів,  й справді масовою боротьбою – навіть більшовики не здатні були її зовсім замовчати, вшановуючи таких людей, як есер Ухтомський), за спогадами Віктора Чернова,  провінційні комітети мали дуже приблизні списки свого членства: есером був той, хто брав участь у щоденній роботі, і переставав бути той, хто від неї відходив.

Звідси там само – інший погляд есерів на державу, відмінний від буржуазного, більшовицького чи класично-анархістського (хоча з цим останнім він і має певні спільні точки дотику). Аби з’ясувати її основні характеристичні риси (і зрозуміти світоглядно-історичну ґенезу їхнього виформовування) у нагоді стане фрагмент з написаної 1920-го Михайлом Грушевським статті «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Підкресливши, що український народ не визнає комуністичної революції в її російській концепції («Панування комуністичної революції кінчиться за 5-10 верст твід міст, де стоять залоги червоної армії: без збройної сили російські комуністи не можуть показатися на село», – читаємо у цій-же статті: до речі, типова ситуація для збройно завойованої колонії), Грушевський наголошує:

«Можемо собі уявити фізіономію будучої української республіки, як вона складається в процесі революції. Се буде властиво федерація громад і їх рад, котра тільки поволі, в процесі культурної й економічної творчості вироблятиме свої внутрішні зв’язки.

Як і у багатьох інших справах, так і тут реальний розвиток революції відкидає нас від шаблонів новітньої європейської демократії назад, до ідей і бажань нашого старого народництва, яке при всій своїй романтичній заквасці мало під собою, як тепер виявляється, досить твердий грунт реальних умов і традицій, у яких сформувалось життя нашого народу та його домагання.

Воюючи проти поліцейсько-бюрократичного, централістично-деспотичного режиму царської імперії, воно глибоко перейнялось недовір’ям і ненавистю до централізму й бюрократизму й не мирилося з ним в ніякій формі в будучччині. Основою будучої організації воно клало автономну громаду, комуну, наділену можливою повнотою власті в широкім самоврядуванні, свобіднім від втручань адміністрації, і свобідне об’єднання сих комун на принципах географічних, комунікаційних і економічних в широкі союзи, з певними осередніми органами, не наділеними, одначе, ніякими дискреційними адміністративними правами в тій сфері, що належала до компетенції комуни. Сі принципи лягли, напр., в основу «Вільної Спілки» Драгоманова, що відбивали в собі сі настрої українського тогочасного народництва, в котрих було дещо від Прудонової апофеози федералізму і дещо з анархізму, до котрого вона схилялась.

Але коли прийшла революція й поставила конкретні завдання негайного політичного й соціального будівництва, українське громадянство не відважилось розгорнути свою стару ідеологію до кінця.

Розміри і можливості революційного руху ще не вияснилися вповні, українське громадянство забагато покладалося на прогнози чисто політичного характеру революції, які ставились в російських кругах, до котрих українці завжди прислухались [тобто вважало, що революція буде лише політично-національною, але не соціальною – О.Х.]. Під їх впливами українське громадянство теж уважало своїм завданням якнайскоріше ввести свій край з стадії революції у стадію конституційної, парламентарної еволюції та в її рамцях вести соціалістичне будівництво. Тому брало готові шаблони західноєвропейської демократії та старалось, нашвидку прочистивши їх від пережитків централізованого поліцейсько-бюрократичного режиму, зробити тим способом досить міцною посудиною для нового соціалістичного змісту. Така посередня форма була підхожа і для буржуазної демократії (не-української переважно), котру українські соціалістичні партії не рішались дражнити, рахуючись з малою, як їм тоді здавалось, приготованістю до політичної акції українського селянства й відірваністю від грунту робітництва України. Сей посередній характер між західними буржуазно-республіканськими взірцями і тою соціалістичною радянською республікою, котру виковує нам життя, мала наша конституція 28 квітня, прийнята Центральною Радою в останні години свого існування.

Проте революція не давала себе зацитькати, зачарувати ніякими компромісами і не хотіла спинятися серед дороги… Уже в повстанні 1918 р…. все-таки пробивається, хоч несміливо й невиразно, новий провідний мотив розриву з буржуазією, з буржуазною демократією та її державними шаблонами. Дальший процес революції поглиблював усе більше отсе відречення від старої псевдодемократії, що в дійсності була наругою з принципу власті народу, держучи трудові маси в твердій власті нетрудової меншості: всегда нині і присно і во віки амінь!

На місце її все з більшим переконанням і зрозумінням стала прийматись як чергова організаційна форма республіка рад – робітничих і селянських, з виключенням від політичних прав і власті елементів нетрудових і допущенням до користування політичними правами трудової інтелігенції. Диктатура трудового народу у формі «радянської соціалістичної республіки», яка в силу даних умов в найближчім часі мусить бути федерацією сільських громадських рад з включеними між ними («вкраплениями», я сказав би по-російськи) радами робітничими, а, може, також і трудово-інтелігентськими».

Ця, можливо, й задовга цитата дає можливість усвідомити основні параметри соціалістично-революційної концепції держави; треба лише пам’ятати, що писалися ці рядки 1920-го, коли селянство становило 80% українського населення – отже нині, в умовах іншої соціальної структури, матимемо не «федерацію сільських громадських рад», а щось на зразок федерації рад мікрорайонів, підприємств і малих містечок. Та попри таку неминучу в процесі історичного розвитку трансформацію форм влади трудового люду  незмінними лишаються світоглядні принципи її творення…

Михайло Грушевський

Михайло Грушевський

Так, держава для соціалістів-революціонерів, зрештою, як і для цілого трудового народу – це зло, яке загрожує самому існуванню країни: там, де Україну захищала нинішня держава (Крим, Луганськ, Донецьк), України немає зовсім, натомість там, де її захищала громада (Одеса, Миколаїв, Запоріжжя) – вона живе й бореться; там, де воює держава, ми маємо крадіжки, контрабанду, Іловайськ і Дебальцеве, там, де воює народ,  ми маємо волонтерську мережу і найкраще спорядження для бійців.

Йдеться, наголосимо, про державу взагалі, у тому числі й соціалістично-громадівську, за яку як за перехідний етап до повновладдя суспільства есери наразі і борються: у цьому їхня визначальна різниця з босами правих, які вважають, що Україна ствердиться завдяки «національній революції», за якої вони опиняться (а значна частина їх вже опинилася) на керівних посадах.  Проте держава – це також історично обумомовлене явище, що його не позбудешся механістичним проголошенням її скасування; зрештою, війна – це також зло, одначе якщо з цієї тези будуть зроблені абстрактно-механістичні висновки і українські бійці полишать фронт, то назавтра феодально-капіталістична монархія Путіна розширить свої межі до Житомира і Черкас.

Тому поборюючи державу буржуазну, державу, яка не воює, а, подібно до «вішістів» в окупованій Франції, співпрацює з агресором (до цієї держави у есерів ставлення непримиренне: їм абсолютно байдуже, який у них «рейтинг», вони не висувають і не підтримують жодних кандидатів у депутати, не співпрацюють з партіями та політичними групами, орієнтованими на участь у статусній політиці), соціалісти-революціонери усвідомлюють також необхідність постання держави, яка буде не катом, а інструментом в руках працюючих.

Ця держава також не з’являється механістично, наслідком одного лише політичного перевороту (наприклад, міфологізованого у суспільній свідомості «Третього Майдану»), вона «виростає» з дійсності і формується дійсністю: її елементи присутні вже нині, хоча у липні 2015-го їх, безсумнівно, менше, ніж у березні 2014-го. Контури такої  держави можна насамперед побачити у діяльності тих груп, яку продовжують лінію активізму Майдану…

Режим Віші у Франції - опора окупаційної влади німців

Режим Віші у Франції – опора окупаційної влади німців

Саме їхні представники в «точці революційного кипіння» уконституюють ту Раду Майданів України, яка спочатку через ситуацію двовладдя (вона у кожній революції неминуча: співіснування представницького органу, обраного загальним голосуванням, та «нового видання» Трудового конгресу, тобто форуму революційних представників), а потім через розгортання «революції базового рівня» (докладніше про неї http://novaiskra.org.ua/?p=1367), яка не тільки змете київських начальників, а розширить простір Майдану з точки у київському середмісті до обширів цілої України, почне практично зреалізовувати соціалістично-революційну концепцію держави як «спілки спілок», федерації вільних громад.

Кілька штрихів до питання про економічну концепцію соціалістів-революціонерів (для її докладного з’ясування потрібні ґрунтовні дослідження, оперті на сучасний матеріал: від часів, коли Микита Шаповал, Никифор Григоріїв та Карло Коберський писали свої праці, дуже багато чого змінилося, а найголовніше – глобальний капіталізм, сягнувши у формі паразитично-хижацького неолібералізму вищої точки свого розвитку, знову, як і на початках капіталістичної епохи, виразно почав застосовувати методи квазі-феодальної і навіть, як у випадку з Ісламською Державою, рабовласницької експлуатації). Зрозуміло, що соціалісти-революціонери тому й соціалісти, що виступають за пріоритет громадського господарювання над приватним, за послідовне зменшення, а потім і за повне скасування товарно-грошових відносин. Послідовно заперечуючи  капіталістичний тип економіки, есери відкидають також його брата-близнюка – націоналізовану держкапіталістичну економіку більшовицького зразка. Никифор Григоріїв ще 1923-го (коли ще й Сталін у пір’я не убрався і вся вкупі «ленінська гвардія» у Кремлі кермувала) у праці «Способи заведення соціалістичного ладу» (Прага-Львів-Ляйпціг, В-во «Вільна спілка»: режим зберігання http://diasporiana.org.ua/ideologiya/11453-nash-g-sposobi-zavedennya-sotsiyalistichnogo-ladu/) передбачав, до яких наслідків вона спричинить: «Націоналізація доведе лише до того, над робітником стоятиме державний урядовець, у якого поле для свавільства буде не менше, а може навіть більше, ніж у поміщика і капіталіста… Трудящий народ, як і за капіталізму, залишиться об’єктом визискування, а не суб’єктом (учасником) спільного господарювання на вільних правах». Дуже важливим, за Никифором Григорієвим, бачиться те, що планова більшовицька економіка не долає, а навпаки, ще більше увиразнює той хижацький принцип взаємин між людьми, що його Григоріїв називає «легендою власності»: «непмани», чиновники, партноменклатура, чекісти, директори, «червоні офіцери»  – усі ці фракції правлячого класу володіли предметами і користувалися постугами, про які не могли навіть мріяти трудівники, які формально вважалися «хозяевами страны Советов» (у 30-ті Троїцький писав, що для того, аби мати рівень забезпечення члена сталінського Політбюро, в Америці потрібно бути мільйонером).

Анархісти Єгипту

Анархісти Єгипту

З прихильністю соціалісти-революціонери ставляться до тих економіко-соціальних концепцій, які наголошують на самостійній  акції профспілок, трудових колективів, громад. Найперше тут ідеться про синдикалізм, проте вони не абсолютизують його методів, вважаючи, що перетворення профспілок та трудових колективів на власників виробництва й управлінців, за всіх своїх позитивів (Віктор Чернов писав, що синдикалізм – це визрівання в надрах буржуазного суспільства ембріона нового ладу) небезпечне тим, що не знімає моменту конкурентності і додаткового прибутку як наслідку успішної конкуренції. Можна сказати, що за синдикалізму підприємство, яке  займається встановленням програмного забезпечення для ноутбуків, буде прибутновішим за те, яке займається розчищенням течії малих річок. Але суспільству потрібні і комп’ютери, і річки (річки, безсумнівно, навіть більше), тому соціалісти-революціонери і пропонують концепцію соціалізації, за якою власність передається не самим тільки профспілкам, а соціуму – всьому трудовому народу, об’єднаному у ті ж таки профспілки, територіальні громади, споживчі та виробничі кооперативи (кооперації есери традиційно приділяють дуже велику увагу, вважаючи її початковим ступенем соціалізації). Та головне для них, у тому числі і в економічній царині – не нав’язувати народові наперед визначених схем і моделей: соціалізм – це процес вільної творчості, де люди, особливо, якщо їм не заважати, самі знайдуть найбільш адекватні шляхи.

Василь Кук

Василь Кук

… Підсумковою теоретичною працею збройного українського підпілля у 40-50-ті рр. XX ст.  стала книга  останнього головного командира УПА Василя Кука – «Леміша» «Колгоспне рабство». Написана взимку 1951-1952-го, коли темінь здавалася непроглядною і сталінська імперія сягнула піку своєї могутності, коли, зрештою, вже загинули провідні теоретики УПА Ярослав Старух, Осип Дяків, Петро Федун-Полтава, вона вийшла якою навдивовижу «есерівською» – бо у тому поєднанні сумлінної документалістики та визвольної романтики, на кожній сторінці зі стовпчиками  цифр, які навіч показували, як і в який спосіб паразитична меншість краде трудову власність у величезної більшості народу, повсякчас відлунювало Шевченкове (і есерівське також) «Борітеся – поборете». Поборете колгоспи, поборете нову кріпаччину, поборете генералів у розшитих золотом мундирах… В українській визвольній традиції це дієслово завжди вживалося і зараз вживається в умовному способі – поборете.

Можливо, не таким далеким є вже той час, коли воно зможе змінити спосіб: з умовного на дійсний – побороли.

Можливо, ми навіть будемо учасниками цього цікавого процесу.

 

 

 

 

 

 

 

 

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)