kpu

Мы перепечатываем интересную статью, предназначенную для провинциальной газеты. В статье хорошо и убедительно говорится о том, что такое коммунизм и почему он не имеет ничего общего с деятельностью КПУ.

Написати статтю мене спонукала дискусія, що розгорнулась у №2 і №4 газети «Зіньківщина по-іншому» стосовно заборони компартії. Спробую викласти і свої думки з цього приводу.

Почнемо з визначень. Термін «комунізм» прийнято використовувати у двох основних значеннях: 1) гіпотетична комуністична формація, заснована на соціальній рівності, суспільній власності на засоби виробництва; 2) політичне вчення про таке суспільство, історичні закономірності переходу до комуністичної формації в результаті революційної зміни суспільства.

За теорією Маркса, саме за комуністичної формації наступає дійсний гуманізм, людина розкриває всі свої можливості і таланти, суспільство має складатися із гармонійних, відповідальних, життєрадісних, творчих особистостей. При комуністичній формації не може бути грошей, будь-якого відчуження, обміну, навіть економіки (у звичному розумінні), політики і держави. Сучасні нам поняття «влада» і «управління», згідно цього вчення, мають віджити. Комунізм у його вищій стадії представлятиме собою систему рад різного рівня, самоуправління і колективної відповідальності. Людина при комунізмі насолоджується радістю творчої праці, отримує від суспільства те, що їй необхідно, при цьому безкорисливо віддаючи йому результати своїх творінь, поринає у безмежне осягнення загадок світобудови, освоює таємниці космосу. Чи не найголовніше – людина знову приходить у гармонійні відносини з Природою, не гноблячи і не витискаючи з неї необхідні ресурси. Як при первіснообщинному комунізмі, коли людина займалася збиральництвом і мисливством, на вищій стадії комунізму буде створена так звана «друга природа» – мережа автоматів чи нанороботів, що буде давати людям все необхідне, будуть збережені природні екосистеми, рутинна праця «за станком» буде ліквідована, звільняючи час для творчості, що приноситиме користь суспільству.

Ленін прогнозував настання такого ладу в СРСР у 1930-х – 1940-х роках, Хрущов – у 1980 році. Нажаль, подібний суспільний лад так і не було побудовано в історії людства. Цьому є як об’єктивні (недостатній рівень виробничих сил у минулому), так і суб’єктивні причини (небажання окремих історичних особистостей, наділених владою, робити відповідні дії, неготовність мас і умов). Вітчизняному кібернетику Віктору Глушкову, що пропонував за допомогою своєї «Загальнодержавної автоматизованої системи збору та обробки інформації» (прототип Інтернету і електронного управління) реанімувати курс на побудову справжнього соціалізму, партійна верхівка так і не дала впровадити свої плани, злякавшись втрати реальної влади. А початком кінця була відмова від марксистської ідеї світової революції і впровадження «соціалізму в одній, окремо взятій країні», забуваючи, що комунізм не може бути замкненою системою. Лад, що панував у колишньому СРСР на думку численних марксистів-аналітиків є державним капіталізмом, радянська держава на 70 років застрягла у перехідному до соціалізму стані. Був сформований культ сильної держави (суперетатизм) і слідуюча звідси беззастережна покірність і очікування «батьківської опіки» з її боку (патерналізм). Ці якості, звичайно, не тільки не сумісні з духом комунізму, вони прямо протилежні йому.

Теорія марксизму спирається на потужну наукову основу, зокрема на діалектичний та історичний матеріалізм, а також на політекономію. Діалектичний матеріалізм пояснює як особливості закономірностей розвитку матеріального світу, так і розвитку суспільства. Причому робить це без будь-якої міфологізації, об’єктивно і безпристрасно, вірність цієї методики доведена практикою. Розробник теорії – Карл Маркс був у 1999 році названий найбільшим мислителем тисячоліття згідно опитування суспільної думки, організованого ВВС. Тому пропозиції щодо заборони «комуністичної ідеології», що почали лунати останнім часом, виглядають таким же абсурдом, як заборона, наприклад, закону Ома. Об’єктивну реальність не заборониш розчерком пера, а боротьба зі спадком Маркса, що значно збагатив світову філософську, наукову і суспільствознавчу думку, нагадує безглузду боротьбу варварів зі спадщиною римської культури у щойно захопленому Вічному Місті.

Як оцінювати Володимира Леніна, пам’ятники якому уже «не встояли» у багатьох містах України? Ця постать не така однозначна як Карл Маркс. Існує маса діаметрально протилежних оцінок, тому приведу лише одну, яка, на мій погляд, найкраще підходить до контексту. Ось як пише про Леніна сучасний український лівий публіцист і теоретик Марлен Інсаров: «Мабуть найкращою роботою про Леніна залишається його короткий некролог, написаний в 1924р. німецьким лівим комуністом… Фріцем Пфемфертом. Пфемферт пише там, що Ленін – пролетарський революціонер помер в 1918-1919рр… Цього Леніна, Леніна, який встав проти імперіалістичної війни, Леніна, який написав “Державу і революцію” і який проповідував «не партійну диктатуру, але радянський лад», Леніна, що йшов разом з пролетаріатом на Жовтневу революцію, світовий пролетаріат не забуде. Але померлий в 1924р. буржуазний політик, вождь державного капіталізму, Робесп’єр російської революції, «Ленін останніх чотирьох років був нашим ворогом і ми були його ворогами»». Як би там не було, Ленін був людиною скромною, а крім того, був прихильником визначальної ролі мас в історії, а не «бонапартизму» окремої особистості. Тому навряд чи б він схвалив наявність такої кількості пам’ятників собі, а може б сам був ініціатором їх знесення. Хоча вищезазначене звичайно, ніяк не виправдовує руйнування цих пам’яток історії, а іноді й витворів мистецтва (зокрема, зруйнований пам’ятник Леніну в Києві був єдиним витвором мистецтва серед подібних пам’ятників у місті).

Нині знову пожвавилася дискусія щодо доцільності існування Комуністичної партії України, КПУ звинувачують у сприянні сепаратизму. А суперечка між тими, хто називає себе «комуністами» і тими, хто називає себе «патріотами», «державниками» чи націоналістами ведеться з 1991 року. Обидві сторони наводять справедливі аргументи: ВКП(б)-КПРС організувала Голодомор, репресії ряд інших злочинів, а «демократи» розікрали державне майно, допустили шалену соціальну нерівність, бідність переважної більшості населення та фактичне вимирання українців. Дійсно, і ті, й інші факти – частина нашої новітньої історії, це слід визнати.

Згадаймо історію. Розпочавшись Жовтневою революцією та коротким періодом диктатури пролетаріату, влада від Рад в Росії незабаром перейшла до невеликого чисельно, а потім все більш зростаючого прошарку бюрократів та управлінців. Було фізично знищено тих, хто безпосередньо здійснював революцію. Комуністичне самоуправління було замінено адмініструванням класу так званих «радянських працівників». Уже в роки «розквіту застою» було сформовано партійну та господарську номенклатуру.

Сталін видавав за загострення класової боротьби на селі по мірі утвердження нового ладу свідому політику держави, а репресії проти «своїх» і «чужих» – за революційний терор. Російський великодержавний шовінізм і русифікація «окраїн» підносилися як пролетарський інтернаціоналізм. Характерно, що коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, Сталін звернувся до співгромадян з традиційним російсько-православним «Братья и сетры!». Сталін взагалі був більше будівничим радянської (читай – великоросійської) держави, аніж справжнім інтернаціоналістом-комуністом. Характерне на цьому фоні постійне використання сталінського спадку прибічниками КПУ, хоча злочини сталінізму засуджені ще на ХХ з’їзді партії. Таке враження, що сучасні «комуністи» ще більше марять Сталіним, ніж це було в 1970-х – 1980-х роках.

Що являє собою ідеологічне підґрунтя сучасної КПУ, власне, її суть? КПУ позиціонує себе як спадкоємицю КПУ радянського часу, зберігаючи її ідейні установки. В основі ідеології КПУ – так званий «радянський патріотизм», який в свою чергу базується на патріотизмі, здебільшого, російському. Звідси – негласна приязнь до ДНР та ЛНР. Між тим, справжній комуніст має керуватись не буржуазним почуттям патріотизму, як захисту своєї держави (будь-яка держава у марксизмі, як відомо, апарат насильства), а інтернаціоналізмом. Дійсним, а не декларованим. Вся різниця між українськими «комуністами» і українськими «державниками» в тому, що останні є патріотами існуючої держави під назвою «Україна», а перші – неіснуючої держави «Радянський Союз». От і все, це гра на одному полі дзеркально схожих між собою гравців. А так як путінська Росія взяла на озброєння цілий набір із шовінізму царського режиму, радянської ностальгії та прагнення до панування «Русского мира» над іншою частиною світу то симпатія КПУ до нинішньої Російської Федерації є цілком зрозумілою. Позиція КПУ – позиція малоросійства, позиція постійного ототожнювання себе із великою етнокультурною спільнотою, яку так хочуть сформувати численні політтехнологи сусіднього народу. Тому дана суперечка, по суті, «не про те, і не з тими». Обидві сторони пропонують різні частини одного пирога, не висуваючи якісно нової альтернативи.

Який же з усього цього висновок? Як буржуазна держава поступить із однією зі своїх буржуазних партій – то вже її справа. Можливо – заборонить, якщо будуть достовірні докази матеріально-фінансової чи іншої підтримки тероризму на партійному рівні. Суб’єктивна думка – окремих злочинців з партбілетом потрібно карати, особливо тих, хто воював за терористичні організації і вбивав українських солдат, а також причетних до інших, повторюся, доведених, злочинів. Але забороняти партію… Скажу тільки, що такі «офіційні» компартії є у більшості країн Європи. Кращий вирок будь-якій парламентській партії, в тому числі й КПУ – рішення виборців, бо прості люди – головні судді.

K.M.

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: +1 (from 1 vote)