Після багатогодинного нічного штурму, Майдан потроху змінюється. Він привчається до революції. Вже багато слів було сказано про те, що протести в центрі столиці України стали унікальним прикладом самоорганізації населення. Розпочався цей процес ще із самого першого дня, коли студенти на власний страх та ризик зайняли невеликий плацдарм навколо стели Незалежності. Далі процес самоорганізації розвивався майже непомітно, на фоні заклинань партійних босів про єдність політиків і народу та істерії навколо провокаторів. І нарешті тепер, після невдалої спроби задушити протести, самоорганізація Майдану стала очевидною. Чого лише варта картина будівництва нових барикад. Без наказів, без розпоряджень, одні вичищають площу від снігу, інші збирають цей сніг у мішки, треті несуть мішки до барикад, а там вже інші люди складають їх до купи. Поряд роблять протитанкові (і) загородження із колючого дроту та арматури, носять воду, чай та бутерброд. Побиття студентів перетворило протест тисячі на гнів сотень тисяч. Штурм Майдану та КМДА перетворив «майдан танців» на «майдан оборони».

Люди стали серйознішими та більш сконцентрованими. Це вже не тільки танці, крики та махання прапорами. Це – боротьба. Одна справа, коли ти приходиш на майдан для того, щоб зустріти знайомого, випити чаю та підтримати партійного оратора. Інша справа, коли ти готуєш їжу щоб нагодувати інших. Коли ти збираєш бруківку та будуєш барикаду, щоб захищати інших.

На Майдані все рідше лунають лозунги «Україна – це Європа», все частіше – «Революція». В руках все менше партійних прапорів, все більше держаків від лопат. Все менше слухають політиканів, все більше прислухуються до тих, хто був поряд під час штурму.
Ці зміни у настрої протесту добре відчувають і самі партійні боси. Раніше для того, щоб підтримувати свій статус «вождів революції» їм достатньо було прокричати зі сцени та зробити гнівну гримасу на камери. Зараз вони вимушені лізти в сутички та підставляти голови під кийки «беркутні», інакше не повірять. Звичайно ніхто з когорти «светлоликих» не хоче отримати на горіхи по справжньому. Щоб зберегти свою недоторканну пику, одні домовляються зі спецпризначенцями про «потолкаться на камеру», інші підставляють під кийки «молодших братів по депутатському цеху». Але ті, хто вважає, що отримані синці можна буде потім спокійно конвертувати в міністерські крісла чи електоральні відсотки, сильно помиляються. Як вже зазначалося вище, майдан змінюється.

На превеликий жаль для партійних босів, люди дуже серйозно сприйняли їх заклики до революції. Політикани не розрахували, що за свої слова треба буде відповідати. І не перед глядачами «шустеріади», а перед розгніваним народом, який сенс слова «революція» розуміє саме як «революція», а не як «вибори», «компроміси», «перемовини». Самовпевнені політикани зробили з народу революціонерів, тепер народ потягне переляканих політиканів на революцію…або ж на шибеницю, якщо ці «вожді» спробують повернути все у стійло «парламентського діалогу». Це вже не виборці, не електорат. Це – громада.

Звісно партійні бонзи намагатимуться контролювати протест. В них поки що залишаються ресурси, гроші та узурповане право клеймити всіх незгодних провокаторами та «тітушками». Але якщо героїв штурму президентського лігва вдалося «злити», то зараз ситуація змінилася. Тепер сама «опозиція» вимушена ставати «провокаторами» для того, щоб хоч трошки виправдати свої прапори та пики на новому Майдані.

І на кінець хотілося скази про так званий «антимайдан». Я мав змогу на власні очі побачити, що таке – провладний «протест» у Маріїнському парку. Побачити та порівняти. З першого погляду здається, ніби потрапляєш на планову прогулянку у виправній колонії. І справа не в тих людях, які прийшли за гроші (і цього не приховують) підтримати «політику президента», а в тому, як до цих самих людей ставляться самі організатори «контрмайдану». «Контрмайдан» – це невелика огороджена з усіх боків площа перед Маріїнським парком. На вході і виході – пропускна система. Спортивні молодики у масках перевіряють твою зовнішню відповідність контингенту «протестуючих». Так само, як і на Євромайдані тут є сцена, стоять кілька наметів. Коли я був, сцена не працювала. В намети стороннім вхід заборонений. Немає жодної бочки для обігріву, всім наказано мерзнути. Час від час суворі хлопці видають кашу та чай. І все, ні тобі печива, ні ковбаси. «Наглядачі» вишукують своїх людей колонами, перевіряють присутність. Медичної служби немає, замість неї багато «беркутні».
До людей ставляться як до середньостатистичного українського робітника. Відпрацював – отримав – зник. Нічого зайвого, все як у звичайному житті мільйонів українців. Де хто з «особо ретивых» моралістів полюбляє поговорити про те, як це ганебно – стояти за гроші, тим більше, за гроші режиму. Можливо для того, хто має престижну роботу програміста (журналіста, юриста, артиста), або навчається у могілянці, або ж має свій невеличкий бізнес – це дійсно ганебно. Але для людини, в якої не має ані роботи, ані навіть перспективи у майбутньому її отримати, ганебність цього вчинку викликає дуже великі сумніви. Між євроінтеграцією та підробітком, ці люди обрали підробіток. І це логічно, бо для них гроші, отримані на «протестах» – це не питання нового айфона чи вечері в ресторані. Ці гроші – це питання виживання. І не їх вина, що вони народилися не в тій родині, не в тому районі, не в той час.

Моралісти! Замість того, щоб засуджувати цих людей, краще б засуджували систему, в якій молоді здорові хлопці і дівчата вимушені годинами стояти на морозі за сотню гривень. Той час, який вони могли б витратити на творчість, навчання, тренування, вони витрачають на виживання. До речі провина з те, що тисячі українців готові за невеликі гроші вийти на «протест», лежить не тільки на режимі, а й на «опозиції». «Вожді» революції патологічно бояться втратити той ґешефт, який обіцяє їм суто «європейський майдан». Вони, як чорти лада, бояться появи серед протестуючих будь яких соціальних гасел. Вони лицемірно відмовляються у повальному зубожінні українців звинувачувати своїх друзів олігархів. Вони не хочуть критикувати саму систему рабської експлуатації мільйонів українців, натомість покладаючи всю відповідальність на кількох політиків, а всі надії – на іноземних бюрократів. Партійні боси, як і режим добре розуміють, що поки люди вимагають гасел та танців, система в повній безпеці. Але як тільки люди забажають справжньої свободи та справедливості, почнеться справжня революція, яка знесе і «опозицію» і «владу».

Розширивши вимоги Майдану до питань соціальних (працевлаштування, доступність освіти, медицини, підконтрольність чиновників на місцях та начальників на роботі і т.д.), у революцію можна буде включити і тих, хто стоїть під Маріїнським палацом. Більше того, саме так можна розширити межі Майдану на Схід та Південь України. Тільки так можна буде перетворити чергову політичну компанії партійних босів на справжню визвольну революцію. Зрозуміло, що це не в інтересах політиканів, причому всіх кольорів та історичних вподобань. Тим більше це не в інтересах спонсорів цих політиканів.
Але це в інтересах простих людей, як на Майдані так і на «Антимайдані», як на Заході так і на Сході. І тільки коли вони усвідомлять це, в України почнуться справжні революційні зміни.

Олександр Ладик

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 10.0/10 (1 vote cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)
Про новий Майдан та фобії партійних босів., 10.0 out of 10 based on 1 rating