У часи мого дитинства в нашому селі (Мостище, одне з найближчих від Києва) про голод згадували глухо і якось ніби знехотя. Одне – що розмови такі явно не заохочувалися, друге – що в шкільних підручниках про той час було написано щось зовсім інше. Покійна баба Тетяна іноді згадувала, як вона у “голодовку 33-го” ходила до Києва в “Торгсін” здавати золоті натільні хрестики, аби придбати хоч трохи зерна. Та ще дід Борис розказував історію: у молодості він захоплювався фізкультурою, і 33-го його відрядили до Харкова, тодішньої столиці УРСР, на якийсь там “сльот”. Місце дали в готелі, на першому поверсі. До пізньої ночі дід щось читав при світлі гасової лампи, а у вікно час від часу щось стукало, як гілка дерева. Вранці дід вийшов на вулицю – під вікном лежала мертва скоцюрблена людина.Та в інших селах, трохи далі від Києва, зокрема в батьковій Блиставиці, пам’ять була все ж трохи глибшою. Пригадую, у кінці 70-х був я там ще малим з родичами “на могилках”. У кінці цвинтаря в око впали якісь горбочки, без хрестів, без пам’ятників. “А чого вони без хрестів?” – показую на них і запитую в якогось літнього чоловіка. “А то ті, що в голодовку померли. Хто ж їх тоді переписував”. Вже пізніше, в армії, а потім і на “гражданці” в кінці 80-х, коли в Києві починалося українське відродження, часто запитував у своїх приятелів з Поділля, Полтавщини про подібні речі. І ті з них, хто був із сіл, де збереглися старі цвинтарі, завжди стверджували: так, і в них є ті горбочки, завжди чомусь обов’язково скраю. Так якось виходило, що під усією нашою землею лежала величезна Книга Мертвих. Тільки коли й згадують про неї, то так, ненароком, від дати до дати.

Ударники виробництва голоду

Цікаве місце є у спогадах Британського прем’єра Уїнстона Черчілля. Серпнем 42-го зустрілися вони, як тоді писали, “лидеры великих держав”, аби обміркувати свої нагальні справи. Після завершення переговорів у неформальній обстановці Черчілль співчутливо запитав у “батька народів”: чи так важко дається йому ця війна, як і колективізація, де доводилося мати справу з кількома мільйонами маленьких людей? Несподівано керманич СРСР зреагував досить емоційно: “З 10-ма мільйонами. Це було щось страшне. Це тривало чотири роки”.

Це було справді страшно. І це була справді війна. І “кремлівський горець”, як ніхто інший, розумів самоочевидність цього факту. Ще 1918-го він назвав Україну “світовим вузлом” суперечностей. На початку 30-х українська проблема знову постала перед ним в усій своїй грізній силі. Бо єдиною потугою чи не на всіх просторах СРСР, яка могла чинити масовий організований, а за певних обставин – і збройний опір колективізації, було українське селянство. Те саме селянство, яке в громадянську зламало силу, здавалося б, непереможній армії Денікіна, і яке червоним вдалося перетягнути на свій бік ціною величезних поступок і компромісів.

“Если не возьмемся теперь же за выправление дел на Украине – Украину можем потерять” – пише він у таємному листі до Лазаря Кагановича від 11 вересня 1932. Усі сили, усі ресурси Московського центру якраз і були скеровані на подібне “выправление”. 1932-го в СРСР водиться система внутрішніх паспортів, яке передбачає впровадження “другого видання” кріпаччини. Відтепер ніхто не може без дозволу колгоспного начальства виїхати з села, найнятися на роботу в місті. Ухвалюється навіки вкарбований у народну пам’ять закон “сім-вісім”: про розстріл  за “п’ять колосків”.  Одначе швидко Кремль усвідомлює, що “місцевим кадрам”  не варто до кінця довіряти. Якими б відданими вони не були в минулому, все ж у них лишаються певні українські сентименти, і класти в могилу “недрожащей рукой” мільйони селян вони будуть. Проте без ентузіазму. А його залізні наркоми і потребували над усе.

Восени 32-го до Харкова прибуває спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з тт. Молотовим і Кагановичем.  Вкупі з секретарем ЦК КП(б)У Менделем Хатаєвичем вони керують роботою “буксирних бригад”, їхні уповноважені запихають у товарняки селянські родини, які вивозяться на Сибір… У січні 33-го до України відряджають одного з найближчих соратників Самого – ”головнокомандувача більшовицьким голодом” Павла  Постишева. Над Україною стоїть сухий тріск револьверних пострілів: у підвалах ГПУ розстрілюють “саботажників”, у Харкові пускають собі кулі в скроні Скрипник та Хвильовий.

 Мартиролог селянської Атлантиди. 

Проте можна – і варто – писати томи й томи художніх і наукових досліджень. Знімати фільми на кшталт Спілбергового “Списка Шиндлера”. Наприклад, про переселенців з Росії, яких заселяли у спорожнілі українські села, а вони все одно просилися назад, бо вночі по вулицях ходили “шатуни” – збожеволілі від голоду колишні господарі цих обійсть. Або про “Торгсін”, у якому селяни, що хиталися від голоду, вистоявши багатогодинну чергу і здавши золотий оклад з батьківської ікони, отримували розписку. А в ній – така собі “комова” помилка – замість 43 г золота учотчик писав 4,3 г, або “пробна” – замість 58-ї проби до акту записували 48-му. Тому, певно, по наших селах старі селяни й досі вважають за найкращий “страховий поліс” кілька золотих миколаївських червінців: їх навчили політекономії “на всю оставшуюся жизнь”. Або взяти за готовий сценарій сибірські новели чудом вцілілого в ГУЛАГівському пеклі Антонечка-Давидовича: “Ось перед базаром районного міста стоїть дерев’яна арка, на якій угорі лопотить червоний ситець із білими літерами: “Ми вступили в першу фазу соціалізму”, а долі під аркою лежать на землі трупи померлих від голоду… Ось жива алегорія голоду: на землі, спершись спиною об стіну кам’яного будинку великого міста, сидить спухла селянська молодиця з немовлям. Голова її безсило відкинулася назад, а з пазухи звисає схудла на шабатурку грудь, до якої тягнеться й не може дотягтися немовля, що заходиться від плачу. Не може дотягтися, бо руки матері опустились, бо мати вже вмерла, й голодне дитинча марно шукає губами мертвого соска… Ось чорний прапорець над сільрадою – знак, що село вимерло з голоду… Ось трупи по хатах, яких нема вже кому ховати в селі, а над хатами дерева в рясному цвіту, і, як ніколи, виспівують, тьохкають солов’ї…”.

Одначе, попри всі мільйонні жертви, найсташнішим було інше: руйнування духовної основи села, нищення його біологічної вітальності Фактично, 33-го померло той світ, що його ми знаємо за творами  Квітки-Основ”яненка, Шевченка, Нечуя-Левицького. Влада пильно контролювала цей процес: так, на Київщині по багатьох селах було видане спеціальне розпорядження, аби жоден з господарів не був залишений у своїй батьківській хаті, на своїй родовій землі. Потім була війна, так само страшний голод 47-го (у батька на спині – слід від рваної рани, що її дротяна бригадирська нагайка залишила: колоски збирав), далі – “ліквідація неперспективних сіл”, меліорація, розкрадання колгоспів на початку 90-х. Зараз на обрії бовваніє іще один цивілізаційний набуток – вільний продаж землі. У принципі – все закономірно: якщо дідусь-активіст штрикав залізним щупом землю чи розвалював піч у хаті, аби “изъять” звідти прихований горщик із кашею, то онук, пройшовши по комсомольській лінії, тепер має бути «ударником» ринкової економіки. Білі переселенці, пам’ятається, такими ж абсолютно “ринковими” методами скуповували в індіанців землі – острів Манхеттен, на якому розташувалася центральна частина Нью-Йорку, обійшовся їм у набір ножів та намисто вартістю 24 долари. І кого тепер цікавить, куди поділися ті індіанці…

33-й – то була найбільша таємниця більшовиків, яку вони приховували, як тільки могли. Навіть 88-го, коли вже гриміла “перестройка”, Щербицький говорив, що голоду не було, а були “продовольчі труднощі”. Аби ніхто не дізнався, що під їхньою “Ленінською кімнатою” з радянським гламуром – сивочолими ветеранами, строгими вчителями, піонерами в білих блузках із червоними галстуками – здоровенна яма, вщерть набита трупами українських селян.

… А по цвинтарях усієї нашої “серединної землі” – Київщини, Полтавщини, Чернігівщини – і досі проступають крізь траву ті горбочки без хрестів. На провідну неділю так само не кладуть на них ні крашанки, ні освяченої паски. Раніше – боялися, а нині – хто збайдужів, хто – спився, хто – подався на заробітки. І ритуально-чиновницькими заклинаннями про “вшанування жертв голодомору” справі не зарадиш. Тут треба, аби села перестали “вигибати” А поки що справа товариша Сталіна живе і перемагає.

 Олександр Хоменко,

Український центр досліджень народницького руху “Громада”

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)