Айн Ренд

Оригинал заметки находится  здесь

Поспішаю поділитися враженнями після прочитання “Атлант розправив плечі” – самої нудної і марноъ книги в моєму житті.

Айн Ренд створила паралельний світ, не тільки зі своїми законами фізики (як і належить фентезі), але й зі своїми виробничими відносинами. У цьому перенесеному на папір уявному маленькому світі гуманітарія, що ніколи не працював на виробництві, який вважає що не низовий працівник годує олігарха, а зовсім навпаки. Тут найманий робітник приходить на роботу побити байдики і відхопити грошей, які для нього заробив власник. Якщо він, приміром, машиніст, і виконуючи інструкцію, не несеться на червоний колір світлофора – він не старанний працівник, а нерішучий бовдур, який позбавляє головного героя прибутку під приводом безпеки якихось там пасажирів. І при цьому в катастрофах на виробництві винні робітники, як в епізоді з розірваної домною у Ріарден, де винним за аварію авторка вважала молодого, тільки що закінчившого коледж, майстра, але ніяк не власника, що купив лайно замість вугілля. Майстер мало не загинув через Ріарден, але у викладі Айн Ренд, він винен в тому, що не зміг підлаштуватися під погіршені умови праці. У цій же сцені низові працівники, всі ці нероби і халявщики ототожнюються у автора з державою.

До речі кажучи, держава тут – це не опора капіталістів, це не побиття робочих на мітингах, не судді, що захищають роботодавця. Держава в цьому світі працює проти самої себе, чомусь занижує обсяги виробництва, позбавляючи себе бюджету, координує дії компаній, не проводячи націоналізацію. Бюрократія тут настільки слабкий і нецікавий антагоніст, що сам президент вмовляє героя взяти владу в свої руки незрозуміло навіщо.

Профспілки. Це сміх просто. Настільки безглуздого пояснення обмеження прав робітників, як в цій книзі, і придумати складно. Будь-який конфлікт між працівником і роботодавцем показаний як провокація профспілок. У цьому фентезійному романі профспілки дійсно ставлять вимоги перед буржуями (а не путівки роздають, як в реальності), але так як письменниця ставить знак рівності між найманими робітниками і бюрократією, то лівизною в них і не пахне.

До речі, хто вважає книгу антисоціалістичною – вмийтеся, лиходії книги не соціалісти, а протекціоністи, що не одне і те ж.

Після прочитання у мене залишилося багато питань. Наприклад, чому в цьому всесвіті у машиністів немає рації? Чим займаються дистанції колії на залізниці, що у них можливі такі аварії? Чому навіть при капіталістичному розквіті (з часів Нета Таггерта і до початку подій книги), в запасі на залізницях немає рейок, і їх не змінюють постійно і планово, як у нас в совку? Фахівцем в якій залізнодорожній галузі була Дагні Таггерт, що вона й інженерні вишукування робить в плані побудови нових залізниць, і дає оцінку проектам моста, й займається організацією перевезень, й по уламку двигуна на око дізнається як він працює? Чому вона не будує двошляхівку? .

Читаючи всю цю маячню потихеньку починаєш уявляти собі образи шанувальників такої творчості: перший – ніде ніколи не працювавший романтик з внутрішнім протестом проти суспільної моралі, такий собі лавеїст-інтелектуал; другий – незрозуміло яким дивом зводячий кінці з кінцями дрібний підприємець, який не знайшовши своєї ніші в бізнесі, звинувачує в бідах своїх працівників і державу (ну й інших бізнесменів, які завдяки цій державі твердо стоять на ногах), і хоче відчувати себе значущим “атлантом”.

Я не раджу цей роман читати нікому, у кого немає трудової книжки, або у кого вона постійно на руках. І справа не в тому, що дилетанту, який не розбирається у виробничому процесі, не можна мати право на свою думку з питань виробничих відносин. Дуже навіть можна, я в цьому переконаний. Справа в тому лише, що ситуація виходить безглузда: повний профан прославляє ідею соціал-дарвінізму, елітаризм, ніби ідеї нетерплячі до невігластва. Але в черговий раз розумієш, що такі ідеї й можуть жити тільки в головах невігласів.

Кеннi Мельник

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)