«Футбол – це видовище, що об’єднує мільйони» – саме так нам говорять численні спортивні експерти. Дивлячись на тисячі вболівальників, різних за віком, національністю та соціальним статусом, які кожного вечора заполоняють центральні вулиці Києва, досить легко погодитись з цим. Ілюзія суцільного єднання навколо футбольного видовища дуже спокуслива для народу, який змучений політтехнологічними трюками з «розділенням країни». Потрапляючи на стадіон, розчиняючись в натовпі вболівальників на вулиці, так хочеться забути про ідіотські бійки «через мову», про суди над «опозицією», про злочини чергового «мажора». Але ілюзїя єднання, хай і дуже приваблива, є лише ілюзією…

На відміну від давніх Олімпійських ігор, на час яких елліни зупиняли кровопролитні війни та забували про політичні суперечки, сучасне футбольне видовище породжує нові типи протистояння, запалює нові війни між людьми, націями та державами. На фронтах цих конфліктів не чути вибухів авіабомб та танкових пострілів. Це війни за суспільну підтримку, війни за серця мільйонів, що приречені стати паливом для величезних бюрократичних машин та фінансових котелень.

Нещодавні зіткнення на вулицях Польщі між місцевими фанатами та російськими туристами – найсвіжіший приклад подібного конфлікту. З одного боку бажання помститися за криваві рани історії, з іншого – хитра цілеспрямована провокація Кремля, мета якої суто політична. Для обох сторін в цьому конфлікті футбол став лише прикриттям позаспортивних інтересів.

«Футбол розділяє»… Не футбол як спорт, як стиль життя, який автору дуже близький, а «футбол» як видовище, бізнес та маніпуляційна технологія. На мою думку, між цими двома «футболами» існує дуже велика різниця. Це я й спробую довести в даній статті.

Футбол як політика

Вам ніколи не здавалося досить дивним, чому людина, яка все життя займається спортом, (який, як ми знаємо, є запорукою здоров’я, що саме по собі – нагорода для спортсмена), отримує настільки більше грошей та уваги ЗМІ, ніж людина, яка наприклад, працює в звичайній шахті. Навряд чи спортсмен більше приносить користі суспільству, ніж шахтар. Тим більше, праця останнього набагато небезпечніша, ніж першого. То в чому ж секрет космічних гонорарів спортсменів (звісно, не всіх, а тільки т.з. «публічних спортсменів»). Можливо, відповідь на це питання знаходиться в політтехнологіях.

В середовищі сучасних політтехнологів поширене таке поняття як «СЛОН»*, або лідер суспільної думки. Це людина, постать якої дуже відома в народі, яка має високий авторитет серед різних верств населення, слова та дії якої можуть спонукати людей на певні рішення. Саме на використанні «слонів» будується більшість сучасних виборчих стратегій, незалежно від країни, політичної системи чи рівня «демократичності» системи. Артисти, письменники, і особливо спортсмени активно використовувалися в компаніях Обами, Путіна та Берлусконі. В умовах, коли рівень довіри до парламенту та політичних партій невідворотньо падає, публічні політики все менше справляються з головним своїм суспільним обов’язком – керувати думками мас. Так звана проблема «делегитимізації» політичної влади, а простіше, недовіри населення до політичної системи, загрожує самому існуванню всієї системи «світової демократії». В часи, коли слово «політик» прирівнюється до нецензурного, на допомогу системі приходять інші персони, специфіка діяльності яких змушує їх до постійної публічності. Спортсмени, одна з категорій «слонів», займають в переліку неполітичних авторитетів особливе місце. На відміну від артистів, письменників чи науковців, кар’єра яких, в очах звичайної людини, завжди овіяна таємничістю та плітками, сфера діяльності спортсмена – спорт- завжди відкрита для кожного бажаючого, а рівень «забрудненості біографії» спортсмена набагато нижче за так званий «постільний» стереотип стосовно людей шоу-бізнесу. Саме до спортсмена найкраще підходить визначення «людина з народу». Історії зірок спортивного небосхилу переповнені розповідями про бідне дитинство та тяжкий шлях до слави. Футболісти в даному випадку – особлива категорія. Досить лише навести спогади відомих бразильских гравців, дитинство яких пройходило в занедбаних фавелах, серед суцільного занепаду та криміналу. До того ж, футбол – це командна гра, і слава одного гравця багато в чому залежить від популярності команди, в якій він грає, що в багатьох випадках оберігає відомих футболістів від «зіркової хвороби». Футболісти просто ідеально підходять до ролі морального автооритету для зневірених, дезорієнтованих людей. Молодь безапеляційно наслідує свої улюблених гравців. Тож після всього вище наведеного, стає зрозумілим, що величезна слава, захмарні гонорари та постійна увага, якими розкошують футболісти (як і футбол в цілому), зумовлені не тим внеском, який вони роблять на користь суспільсва, а тим авторитетом, який вони мають серед простих людей, і який життєво необхідний для підтримки глиняного Колосу парламентаризму. Великі грощі – це прихований хабар футболісту (тренеру, менеджеру) за підтримку існуючого ладу. Хабар, який аполітичний колись футбольний світ приймає як вираз суспільної подяки з рук тих, кто нещадно паразитує на цьому ж суспільстві.

Після всього цього якось по іншому сприймається фраза, що «Футбол – гра, що об’єднує мільйони». Заради чого об’єднує? І в чиїх інтересах?

Футбол як засіб класової війни

Було б дуже просто, якщо б така увага до спорту, особливо – до футболу, пояснювалась лише політичними інтересами окремих політичних гравців. Вибори проходять раз на 4-5 років, та й склад кандидатів на посади завжди змінюється, а інтерес до футболу з боку ЗМІ зростає. За політичною доцільністю та високими рейтингами телеканалів приховуються набагато глибщі сили, що рухають суспільним життям. Ці сили – класові інтереси покровителів великого спорту.

Існує версія, що імператор Веспасіан розпочав в 72 р.н.е. будівництво величного Колізею через те, що всередині римського суспільства почав розростатися соціальний конфлікт між приреченими на жебрацьке життя плебеями та заможними патріціями, посилений поширенням серед низів християнства з його ідеями природженої рівності людей. Влаштовуючи грандіозні вистави, гладіаторські бої з тисячами жертв, влада Риму намагалася тим самим відвернути увагу суспільних низів від злиденності життя нижчого класу. Найцікавіше в цій історії те, що архітектурний шедевр, призначення якого полегшити життя плебея, був збудований самими плебеями, на їхній крові. Чи не нагадує це нашу історію з «найкращою футбольною ареною Европи», українським Колізеєм, побудованим на кістках та крові «плебеїв ХХІ сторіччя», українських шахтарів?

Як і у випадку з Римом, в Україні (і світі в цілому) подібні мегапроекти «на користь людей» реалізуються з єдиною метою: затуманити очі та розум трудівників яскравими видовищними виставами, спортивними шоу та концертами світових зірок. Згадуючи старий римький вислів «хліба та видовищ», можна зробити висновок, що сучасні патриції зосередили власні зусилля та народні кошти тількі на останній складовій цієї чудової формули, на видовищах. И чим гостріше розгортається класове протистояння всередині країн та регіонів, тим більше грошей вкладається в усілякі шоу, тим гучніше волають ЗМІ про мегазагрози та кінець Світу. Це тільки припущення, але здається невипадковим те, що в 2005 році, в мобілізованій Україні, коли конфлікт політичний почав потроху переостати в конфлікт класовий (виступи шахтарів та залізничників весною 2005 року), європейські бюрократи подарували нам воістину імператорський подарунок – можливість провести в себе европейський чемпіонат з футболу. Перебуваючи в ейфорії від подібної уваги з боку омріяної Європи, повсталі українські трудівники не помітили, як нова влада продала вчорашнім противникам свободу народу. Виходячи з такої логіки, можно очікувати що наступний футбольний чемпіонат проводитиметься в збанкрутілій Греції чи протестуючій Іспанії, а Олімпійські ігри з Сочі перенесуть до Триполі чи Дамаску.

Бажання закамуфлювати своє вороже обличчя експлуататора керує вітчизняними олігархами, коли вони скуповують футбольні, баскетбольні та хокейні клуби. Будуючи нові стадіони та створюючи нові робочі місця, вітчизняні олігархи набирають образу «ефективних власників» та добрих хазяїв, що не заважає їм у той же час викидати з підприємств тисячі трудівників та витрачати мільйони на чергову коштовну забаганку. Те, що ми може власними очима спостерігати в Україні, відбувається і в світовому масштабі. Спорт вже давно перестав бути простим змаганням. Треба усвідомити те, що спорт сьогодні – це ефективне знаряддя в класовому протистояні між трудівниками та паразитами. Монополію на цей інструмент сьогодні мають саме остані. Однак і для нас з вами спорт може стати зброєю. Ми повинні зруйнувати ілюзію про те, що спорт – це тільки спорт, змагання, і нічого більшого. В капіталістичному світі, де все, навіть людьске життя, вбудовано в механізм визиску та отримання прибутку, в світі, де політика перетворилася на мистецтво маніпуляції свідомістю народів, в такому світі не може існувати незалежних, позаполітичних, позакапіталістичних «територій». Не викликає сумнівів той факт, що сьогодні політика – як боротьба за владу, поступово виходить із парламентських кулуарів та партійних офісів на міські вулиці та площі. Знову питання суспільного майбутнього, влади та власності вирішуються у відкритому конфлікті ворожих класів та суспільних груп (етнічних, релігійних). У цьому конфлікті все вирішує єдність та рішучість, сила ті переконаність у власній правоті. Рівень физичної підготовки трудівників, що вийшли на вулиці повертати власні права, в багатьох випадках матиме вирішальне значення для успіху боротьби. Ось як ми можемо використовувати спорт, в тому числі і футбол, як знаряддя в класовому протистоянні.

Футбольні фанати і революція

В умовах країни, в якій тебе запросто можуть посадити за спробу самозахисту від групи дуже допитливих курців, дивно виглядає факт майже християнської терпимості правоохоронців до такого явища, як фанатські угруповання. В мережі можна знайти безліч відео про бійки між фанатами різних команд в центральних частинах великих міст, з застосуванням піротехніки та, іноді, холодної та травматичної зброї. На сьогодні автору невідомо жодного випадку, коли б лідерів фанатського руху притягли до серьозної відповідальності за хуліганські дії чи то за порушення громадскього спокою. Таке відчуття, ніби державні мужі спеціально закривають очі на існування всередині країни добре організованих, дисциплінованих, озброєних груп молодих людей, мета яких – силою «відстоювати честь власного клубу». З приходом «футбольного свята» на українську землю ситуація трохи змінилася. Випадок з фанатами дніпропетровського «Дніпра» в Донецьку суперечить зазначеному вище. Дійсно, щоб отримати великий політичний гешефт з проведення «Евро – 2012», влада вирішила ізолювати найбільш активних представників руху від участі в «святі футболу». Реакція донецького «Беркуту» в цілому не відрізняється від його звичайного алгоритму поведінки в умовах придушення масових протестів – може, тільки шокери були нововведенням, а так – звичайне пакування. Подібну поведінку влади можна було б спрогнозувати. Дивує інше. Борючись з окремими фанатами та групами («фірмами»), держава знову відвертає обличчя від цього явища як такого, дозволяючи й надалі зростати та радикалізуватися численим угрупованням. В умовах занепаду вітчізняної економіки, масового зубожіння населення, високого рівня безробіття серед молоді та недовіри до влади, до фанатських груп йдуть молоді люди, в яких вдісутність надії на майбутнє поєднана з насиллям та ненавистю до існуючої системи. Чи розуміє влада небезпеку, яку несе подібний рух? Впевнений, що так. Чи може влада якось протистояти цьому? Ні, бо влада ігнорує причини появи та радикалізації цього руху, а саме відсутність будь яких умов для розвитку та самоствердження молоді в данній системі. Єдиний вихід для влади – використати цей рух у власних інтересах. Аполітичність більшості фанатських фірм не дозволяє розіграти електоральну карту, тобто використати фанатів як джерело додаткових голосів на виборах або в якості «політичних солдатів» для агітації (відомі випадки, коли лідери окремих фанатських фірм одночасно є представниками політичної сили, однак це скоріше виключення). Фанатський рух стає в нагоді, коли питання стосується соціального протистояння. Вже ні для кого не є секретом той факт, що в суспільну (а значить, і в політичну) реальність України повертається ідея класового протистояння між т.з. «власниками життя» (капіталістами та бюрократами усіх категорій) та трудівниками (тими, хто на власній спині, власною працею тримає паразитичний капіталістично-бюрократичний режим). Інформаційна епопея з витівками «мажорів», яку так технічно звели на особистісний рівень олігархічні ЗМІ, є лише першим пострілом. Цей постріл сповістив Україну про наближення нового етапу багатовікової боротьби пригноблених проти суспільних паразитів. Температура прихованої ненависті до мільярдерів, чиновників та продажних міліціантів вже перевищила рівень комфортного паразитування на тілі народу. Свідченням того, що Рубікон перейдено, стали масові виступи на захист жертви звірячого гвалтування в Миколаєві. Мотивом народного гніву був не черговий законопроект одіозних депутатів, і навіть не історичне свято країни. Те, що спонукало людей вийти на вулицю, було понад політикою. Вперше за багато років в демонстрантах, більшість яких складала молодь, заговорив голос класової солідарності з жертвою безкарності багатіїв. Це малопомітний, але дуже важливий рух, що сьогодні безповоротно змінює українське суспільство. Капіталістично-бюрократична влада знає про ці зміни, вона відчуває їх, але сподівається відвернути. Для цього всі засоби прийнятні, незалежно від того, як дорого вони будуть коштувати народові. Репресії, законодавчі обмеження, інформаційні маніпуляції, солодкі обіцянки та постріли по протестуючим, цей набір «засобів демократизації бидла» можно продовжувати довго. Ми вже стали свідками того, як різні режими використовують їх на теріторії від Тунісу до Москви, від Дамаску до Вашингтону. До того часу, поки класове протистояння не перейшло у відкриту війну на вуліцях України, влада буде всіляко намагатися приховати справжню природу народної ненависті за яскравими політичними та довколополітичними вивісками. Питання двомовності, проблема іміграції, ескалація етнічних конфліктів, історична реконструкція конфліктів «УПА – НКВС» – все це шлюзи, якими справжні винуватці народного занепаду намагаються відвернути від себе суспільний протест. Війна фанатських фірм є одним з таких шлюзів Прихована мета цього – розділити активну молодь на окремі групи та штучно підтримувати між ними стан перманентної війни «за честь клубу». Мужні, свідомі та цілеспрямовані молоді люди, які завжди в історії ставали найкращими бійцями революцій, творцями нового суспільного ладу, сьогодні спрямовують власну лють на так само обмануту, покинуту та пригноблену режимом молодь. За рядами щирих молодих облич, які твердо вірять у власні сили та палко віддані товариству своїх побратимів, ми чітко бачимо хитрий писок продажного чиновника, який мріє вислужитися своїм хазяям-олігархам. Сьогодні футбольні фанати в Україні стають впливовою суспільною силою. Силою, яка може захищати не тільки власні інтереси. Доки молоді люди, що з гордістю носять на грудах символіку власного клубу, не зрозуміють, що справжній ворог не по той бік стадіону, доки не погодяться з тим, що проблеми, від яких страждають вони, їхні рідні та близькі, не можуть бути вирішені в бійках з іншими фанатами, – до того часу футбольні фанати як рух залишатимуться інструментом в руках режиму. Інструментом класової боротьби з пригнобленою Україною, з трудівниками. Причиною занепаду народу та країни є не перемога футбольного клубу сусіднього міста, а олігархічно-бюрократичний режим, купка капіталістів та чиновників, що поставили свої інтереси вище за право цілого народу. Саме вони – справжні вороги кожної свідомої молодої людини.

Замість висновку

«Футбол – видовище, що об’єднує мільйони» – саме так нам говорять численні спортивні експерти. Ми ж скажемо, що футбол – це видовище, що об’єднує мільйонерів проти мільйонів.

А. Ладык

VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0.0/10 (0 votes cast)
VN:F [1.9.22_1171]
Rating: 0 (from 0 votes)